Ukrainian English Polish Russian

Кременецькі миттєвості Василя Кархута

Лікар Василь Кархут народився 1 липня 1905 року в селі Марківці Товмацького (Тлумацького) повіту на Станіславщині (тепер - Івано-Франківщина) в сім'ї священника. Він був племінником актора й режисера Леся Курбаса, який у 30-х роках минулого століття загинув на Соловках. Після закінчення початкової школи в рідному селі в 1913 році хлопця віддають до Української приватної гімназії
ім. Тараса Шевченка в Городенці, директором якої був відомий письменник Антін Крушельницький, котрий, за словами Василя, прищепив йому любов до рідного слова, до літератури.
Цікаві події супроводжували В.Кархута в роки Першої світової війни. Він був живим свідком того, як солдати-українці російської армії в селі Ясенів Пільний у листопаді 1917 року вивісили на церкві синьо-жовтий прапор, а 3 листопада 1918 року старшокласники гімназії в Городенці на чолі із сотником Іваном Чайкою без пострілу відібрали українську владу в поляків. Ці події, розповідав В.Кархут, залишили незабутній слід у його серці на все життя.
Після смерті батька в 1919 році В. Кархута переводять до Коломийської гімназії з українською мовою навчання, а через два роки - у Львівську українську академічну гімназію, яку він з відзнакою закінчує в 1924 році. Того ж року, на Різдво, раптово помирає мати.
Восени 1924 року Василь Кархут робить перший крок у світ медицини. Він вступає на медичний відділ Українського таємного університету у Львові. Коли поляки 1925 року закрили цей університет, В.Кархут стає студентом медичного факультету університету Яна ІІ Казимира у Львові і 3 червня 1932 року закінчує його.
Після лікарської практики 1934 року у Львові В.Кархут одружується із студенткою Львівської гімназії Теодозією Кижик, відкриває лікарський кабінет і розпочинає приватну практику в містечку Кременець на Тернопіллі. Своєю наполегливою працею, уважним ставленням до недужих молодий лікар одразу здобув визнання й авторитет у населення і водночас заздрість і ворожість у польських лікарів, бо в Кременці серед лікарів українцем був лише один він. Коли Кархут на своєму будинку помістив вивіску, на якій зверху було написано українською, а внизу - польською, то поліція зірвала її, а після того, як він приладнав її вдруге, його заарештували і відправили в концтабір Береза Картузька, де він утримувався півроку. У 1939 році його таки виселили з будинку, який конфіскували.
На початку Другої світової війни лікар В.Кархут працював на західному кордоні референтом народного здоров'я Українського центрального комітету, захищаючи інтереси біженців із СРСР. Наприкінці вересня 1941 року гестапо запідозрило його в приналежності до ОУН, заарештувало й кинуло до Львівської в'язниці. Після звільнення Василь Кархут поселяється у відомого львівського лікаря Панчишина і працює завідувачем відділу внутрішніх недуг Української лічниці Андрія Шептицького. Заклад тоді не мав ні модерного устаткування, ні ефективних ліків. Але В.Кархут умів добре лікувати навіть за таких умов.
Не дивно, що молодий чоловік, загартований у дусі патріотизму, спираючись на власну віру в те, що Україна неодмінно стане самостійною і незалежною, не подався на Захід, а залишився на рідній землі, щоб і словом, і лікарським умінням, і знаннями допомагати українським повстанцям.
Улітку 1944 року, після вступу Червоної армії до Львова, Кархут, щоб уникнути арешту, подався у підпілля. Вдень лікував у шпиталі підпільників, а під вечір ішов до села і приймав хворих селян. На початку серпня Василь Кархут на пропозицію священика І. Котіва став особистим лікарем митрополита А. Шептицького, якому потрібен був постійний медичний догляд. Після смерті Андрія Шептицького Кархут знову виконує роботу, заради якої залишився в Україні, - лікує підпільників.
11 квітня 1945 року під час обшуку собору святого Юра і арешту митрополита Йосифа Сліпого енкаведисти вилучають архіви Кархута, які пізніше використають як свідчення проти нього на суді. Сам він іде в Словітські ліси на Львівщині до діючої повстанської армії. Восени Кархут приїздить до міста Заліщики на Тернопіллі. Сюди приїздить і його дружина - чекісти арештовують їх обох.
Дружину згодом відпускають, а самого Василя Кархута 5 серпня 1946 року військово-польовий суд у Києві засудив на 15 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах з конфіскацією майна. І лише через 45 років (у 1991 році - через 11 років після смерті лікаря) цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.
Після звільнення з ув'язнення у 1955 році В.Кархут працює лікарем в амбулаторії у селищі Нексикані, обслуговує родини тамтешнього начальства, бо повернутися до України йому не дозволяли. Він був там єдиним спеціалістом з вищою освітою і швидко його визнали й оцінили, призначивши завідувачем амбулаторії. Але співробітники йому заздрили, а дехто й ненавидів. Його колега фельдшер донесла на нього відповідним органам, і його знову було засуджено на 8 років каторжних робіт.
І далі розпочалося концтабірне життя з етапами. Але часто, працюючи лікарем або фельдшером і маючи трохи вільного часу, Кархут вивчає лікарські рослини і продовжує свою роботу над підготовкою серйозної книги з фітотерапії, яку йому вдалося видати лише після повернення до України. Водночас він пише і художні твори.
Табірне життя жорстоке: за дрібний непослух чи протест лікаря неодноразово переводили на тяжкі фізичні роботи (Колима, Тайшет, Братська ГЕС). Здоров'я його погіршувалося - Кархут страждав від астми. Та, незважаючи на власний стан, він часто допомагав в'язням. Так 19-річний хлопець Іван Романюк, засуджений на 25 років каторжних робіт на шахтах, саме завдяки лікарю Кархуту залишився працювати в санітарній частині, хоча й не мав медичної освіти (через багато років, уже на волі, хлопець закінчить медичний інститут, працюватиме лікарем у Коломиї. Лікар Романюк, після повернення Кархута в Україну, допоможе йому влаштуватися на роботу і прописатися).
Навесні 1964 року Василя Кархута звільняють з-під варти і лише через рік він повертається до родини в Коломию. Але вчорашньому каторжнику не дозволяють жити у власному будинку (бо не працює), до того ж не дають дозволу працювати за фахом ні в Коломиї, ні поблизу міста (бо не прописаний). Ось таке замкнене коло було за часів Радянського Союзу. Особливо часто такі "закони" застосовували до колишніх політичних в'язнів.
Але за допомогою колег і друзів - того ж Івана Романюка, головного лікаря ЦРЛ із Снятина Михайла Остафійчука, а також дружини письменника Марка Черемшини, тодішнього директора музею письменника, лікаря В.Кархута вдалося прописати і влаштувати на вакантне місце лікаря-фтизіатра в тубдиспансері селища Заболотів Снятинського району, де він пропрацював майже три роки. Далі його переводять на посаду терапевта дільничної лікарні села Кулачківці, а згодом В.Кархут опиняється в амбулаторії с. Горішне Залуччя на посаді лікаря-терапевта. Там він закінчує підготовку до видання книги "Ліки навколо нас", яка виходить у світ у видавництві "Здоров'я" в Києві.
Але КДБ не заспокоюється і знову тероризує Василя Кархута. Коли дрібні нападки на лікаря не дають бажаного результату, на квартиру, де мешкав Кархут, присилають двох пацієнтів сумнівної репутації. Лікар, нічого не підозрюючи, сумлінно оглядає і пацієнта, і пацієнтку, виписує їм рецепти. Вони виходять, залишаючи йому разом із подякою по 10 радянських карбованців. Далі це фіксує міліціонер, який тут чомусь "ненароком" з'явився, показує присутнім мітки на грошах, складає протокол.
Наступного дня відбулися збори колективу Снятинської центральної районної лікарні, на яких рекомендували головному лікареві ЦРЛ звільнити лікаря В. Кархута з роботи (на зборах колективу голосувати не пропонували, побоюючись, напевно, що не буде більшості "за"). Того ж дня В.Кархута було звільнено з роботи "за власним бажанням".
Згодом було вимушене повернення додому, в Коломию, марні пошуки роботи в місті та на його околицях, хвороби...
Однак невтомний оптиміст понад силу займається улюбленою справою, виходять у світ друге і третє (виправлені й доповнені) видання книги "Ліки навколо нас". А вже 1980 року автор практично закінчив свою фундаментальну працю "Аптека живої природи".
Ця праця побачила світ за назвою "Жива аптека" лише через 12 років після смерті автора. У передмові до цієї книги відомий сучасний український фітотерапевт Є.С. Товстуха пише:
"Жива аптека" - багаторічна і остання праця автора, добре знаного в Україні, як уважного, серйозного спеціаліста, чи не найвидатнішого фітотерапевта за останні десятиріччя. Це ж у часи адміністративних шибениць, коли у прокрустовому ложі моноідеології тримали будь-яку ідею або знищували її носіїв фізично, праці автора зберегли спадкоємність поколінь, нагадували, що є на світі тисячолітня наука українського народу, яку не годиться перекреслювати і яка послуговує вічним арсеналом цілющого зела профілактиці і лікуванню недуг".
Зболіле серце великого лікаря, письменника і мученика всіх окупаційних режимів зупинилося 9 жовтня 1980 року, ледь поминувши відмітку - 75.

Кременецькі миттєвості Василя КархутаКременецькі миттєвості Василя Кархута

На фото: будинок Василя Кархута у Кременці і пам`ятна дошка його імені на цьому ж будинку 

 

Борис Козубський

Kozubskij

Борис Козубський народився у Житомирі 19 лютого 1898 року, а за іншою версією у Вишнівці, Кременецького повіту у сім`ї лікаря. Закінчивши Острозьку гімназію в 1906 році, він вступає на юридичний факультет Київського університету. Але через участь у революційних виступах змушений був перервати навчання. Переїхав до Харкова, де навчався в місцевому університеті, також на юридичному факультеті. Закінчив його в 1913 році. Працював у конторі адвокатом під керівництвом знаменитого Миколи Міхновського, засновника і керівника Революційної Української партії. Під впливом М. Міхновського остаточно сформувались погляди Бориса Козубського.
На початку 1917 р. доля закинула Бориса Козубського до Києва, де він включається активно у боротьбу за здобуття Україною своєї державності. А після утворення УНР стає одним із членів Центральної Ради від Волині. Вступив до Революційної української партії, пізніше – до УСДРП. Праці правника-політика друкував тижневик «Слово», редакторами якого працювали В. Винниченко і Ю. Тищенко. Із Києва Козубський переїхав до Кременця, де Бориса невдовзі обрали головою міської думи, а згодом – головою Кременецької повітової земської управи.
Наприкінці 20-их років Борис Миколайович продав 40 гектарів землі із свого маєтку в селі Раківці й на виручені гроші звів у Кременці двоповерховий будинок. Усі його діти навчалися в Кременецькій українській гімназії. А Борис Миколайович займався громадсько-політичною діяльністю. Просвітяни обрали Б. Козубського своїм головою. Він бере участь у створенні українських кооперативів, банків, читалень «Просвіти». Його соратниками стали В. Дорошенко, В. Гнажевський, С. Жук. Родина Козубських віддала кілька приміщень власного помешкання під осідки «Просвіти» й «Союзу українок.Був членом Української Центральної Ради (1917-1918), депутатом від Кременеччини в польському сеймі й сенаті у Варшаві (1922-1932), членом Ради старійшин при українському уряді Ярослава Стецька. Головував у Кременецькому повітовому товаристві «Просвіта». Обраний 1922 року послом до польського сейму Б. Козубський став одним з організаторів Українського парламентського клубу. Праця в сеймі й антипольська боротьба зблизили Бориса з Сергієм Хруцьким, Самійлом Підгірським. Спільні відозви послів з‘явились неодноразово. Зокрема, вони закликали українців взяти участь у виборах до гмін 1927 р. Не оминула цієї родини й хвиля антиукраїнських політичних репресій, що прокотилася Західною Україною перед вибухом Другої світової війни. До Берези-Картузької потрапили Борис і Юрій Козубські. У вересні 1939 року охоронці табору порозбігалася, рятуючись від наступу німецьких завойовників. Ледь живі в‘язні розбрелися хто куди. Покаліченого й виснаженого Б. Козубського помістили до Кременецької лікарні. Згодом, дружина перевезла хворого чоловіка до Львова. До червня 1940- го його лікували друзі в клініці медичного інституту. Згодом Б. Козубський якось прилаштувався коректором в обласній газеті «Вільна Україна»
Після війни Козубські поселилися у Львові. Борис Миколайович працював коректором у редакції газети «Вільна Україна». У серпні 1948-го його арештували, звинувативши в антирадянській пропаганді. Перед судом утримували в тернопільській слідчій тюрмі НКВС. А в жовтні 48-го військовий трибунал засудив 62-річного Бориса Козубського до 25 років мордовських таборів. У тих таборах він і помер у 1953 році, реабілітований у 1991-му.
У цій патріотичній родині життя за Батьківщину віддали батько, син і два зяті. А поневірянь зазнали і чоловіки, і жінки, і діти.
У сім’ї Козубських росло четверо дітей: Юрій, Галина, Ірина та Олег. Його діти, особливо Юрій і Галина, теж не стояли осторонь національно-визвольної боротьби, яка точилася в ті роки на теренах Західної України. На початку 1930 року в Кременці створилася підпільна молодіжна організація «Юнак», до якої входили учні української гімназії, духовної семінарії. Заступником голови організації був І. Шубський (згодом чоловік Г. Козубської). В 1932 році «Юнак», що вів антипольську діяльність, було розгромлено, її членів арештовано. У тому числі Юрія та Галину Козубських. Відбувся суд, на якому І. Шубський отримав 5 років ув‘язнення, Ю. Козубський − 2,5 року. Покарання Ю. Козубський відбував у Кременецькій в‘язниці. Звільнившись, вступив до Львівської греко-католицької семінарії. Здобув середню освіту й у 1936 році став студентом політехнічного інституту в Данцизі. Ю. Козубського енкаведисти арештували 12 жовтня 1939 року. В грудні 1941 року Юрія розстріляли в Магадані. Неповнолітню Галину після розгрому юнацької організації засудили умовно. Перебувала у виправному домі в місті Ченстохові. Коли минув установлений судом термін, повернулася до Кременця. В 1939 році вона закінчила польську гімназію. Здобувши середню освіту, вступила до Варшавського університету на факультет соціології, але Друга світова війна перешкодила навчанню. Г. Козубській разом з подругою О. Шубською вдалося перебратися на територію Польщі, окуповану німцями. В Кракові Галина зустрілася з Ігорем Шубським. Там вони одружилися, в них народилася донечка Оксана. Через деякий час на 25 років засудили Галину. Місцем її каторги став табір в Іркутській області.
В жовтні 1949 року енкаведисти арештували й інших членів родини: Олену, дружину Бориса Миколайовича, її доньку Ірину, сина Олега й маленьку Оксану − дочку Галини й Ігоря Шубського. Вивезли їх на спецпоселення в Хабаровський край, на станцію В‘яземська. Олегу Козубському довелося тяжко працювати на лісоповалі, щоб прогодувати хвору маму й племінницю. У 1957 році сім‘я повернулася в Україну. Але КДБ не дозволив їм проживати в західних областях. Вони перебралися в Снятин ІваноФранківської області. Лише на початку 90-х років родина Козубських була реабілітована.
У Кременці пам`ять про патріота, національного діяча зберігається у назві вулиці, навчального кабінету його імені у педагогічній академії.
Борис Козубський народився у Житомирі 19 лютого 1898 року, а за іншою версією у Вишнівці, Кременецького повіту у сім`ї лікаря. Закінчивши Острозьку гімназію в 1906 році, він вступає на юридичний факультет Київського університету. Але через участь у революційних виступах змушений був перервати навчання. Переїхав до Харкова, де навчався в місцевому університеті, також на юридичному факультеті. Закінчив його в 1913 році. Працював у конторі адвокатом під керівництвом знаменитого Миколи Міхновського, засновника і керівника Революційної Української партії. Під впливом М. Міхновського остаточно сформувались погляди Бориса Козубського.
На початку 1917 р. доля закинула Бориса Козубського до Києва, де він включається активно у боротьбу за здобуття Україною своєї державності. А після утворення УНР стає одним із членів Центральної Ради від Волині. Вступив до Революційної української партії, пізніше – до УСДРП. Праці правника-політика друкував тижневик «Слово», редакторами якого працювали В. Винниченко і Ю. Тищенко. Із Києва Козубський переїхав до Кременця, де Бориса невдовзі обрали головою міської думи, а згодом – головою Кременецької повітової земської управи.
Наприкінці 20-их років Борис Миколайович продав 40 гектарів землі із свого маєтку в селі Раківці й на виручені гроші звів у Кременці двоповерховий будинок. Усі його діти навчалися в Кременецькій українській гімназії. А Борис Миколайович займався громадсько-політичною діяльністю. Просвітяни обрали Б. Козубського своїм головою. Він бере участь у створенні українських кооперативів, банків, читалень «Просвіти». Його соратниками стали В. Дорошенко, В. Гнажевський, С. Жук. Родина Козубських віддала кілька приміщень власного помешкання під осідки «Просвіти» й «Союзу українок.Був членом Української Центральної Ради (1917-1918), депутатом від Кременеччини в польському сеймі й сенаті у Варшаві (1922-1932), членом Ради старійшин при українському уряді Ярослава Стецька. Головував у Кременецькому повітовому товаристві «Просвіта». Обраний 1922 року послом до польського сейму Б. Козубський став одним з організаторів Українського парламентського клубу. Праця в сеймі й антипольська боротьба зблизили Бориса з Сергієм Хруцьким, Самійлом Підгірським. Спільні відозви послів з‘явились неодноразово. Зокрема, вони закликали українців взяти участь у виборах до гмін 1927 р. Не оминула цієї родини й хвиля антиукраїнських політичних репресій, що прокотилася Західною Україною перед вибухом Другої світової війни. До Берези-Картузької потрапили Борис і Юрій Козубські. У вересні 1939 року охоронці табору порозбігалася, рятуючись від наступу німецьких завойовників. Ледь живі в‘язні розбрелися хто куди. Покаліченого й виснаженого Б. Козубського помістили до Кременецької лікарні. Згодом, дружина перевезла хворого чоловіка до Львова. До червня 1940- го його лікували друзі в клініці медичного інституту. Згодом Б. Козубський якось прилаштувався коректором в обласній газеті «Вільна Україна»
Після війни Козубські поселилися у Львові. Борис Миколайович працював коректором у редакції газети «Вільна Україна». У серпні 1948-го його арештували, звинувативши в антирадянській пропаганді. Перед судом утримували в тернопільській слідчій тюрмі НКВС. А в жовтні 48-го військовий трибунал засудив 62-річного Бориса Козубського до 25 років мордовських таборів. У тих таборах він і помер у 1953 році, реабілітований у 1991-му.
У цій патріотичній родині життя за Батьківщину віддали батько, син і два зяті. А поневірянь зазнали і чоловіки, і жінки, і діти.
У сім’ї Козубських росло четверо дітей: Юрій, Галина, Ірина та Олег. Його діти, особливо Юрій і Галина, теж не стояли осторонь національно-визвольної боротьби, яка точилася в ті роки на теренах Західної України. На початку 1930 року в Кременці створилася підпільна молодіжна організація «Юнак», до якої входили учні української гімназії, духовної семінарії. Заступником голови організації був І. Шубський (згодом чоловік Г. Козубської). В 1932 році «Юнак», що вів антипольську діяльність, було розгромлено, її членів арештовано. У тому числі Юрія та Галину Козубських. Відбувся суд, на якому І. Шубський отримав 5 років ув‘язнення, Ю. Козубський − 2,5 року. Покарання Ю. Козубський відбував у Кременецькій в‘язниці. Звільнившись, вступив до Львівської греко-католицької семінарії. Здобув середню освіту й у 1936 році став студентом політехнічного інституту в Данцизі. Ю. Козубського енкаведисти арештували 12 жовтня 1939 року. В грудні 1941 року Юрія розстріляли в Магадані. Неповнолітню Галину після розгрому юнацької організації засудили умовно. Перебувала у виправному домі в місті Ченстохові. Коли минув установлений судом термін, повернулася до Кременця. В 1939 році вона закінчила польську гімназію. Здобувши середню освіту, вступила до Варшавського університету на факультет соціології, але Друга світова війна перешкодила навчанню. Г. Козубській разом з подругою О. Шубською вдалося перебратися на територію Польщі, окуповану німцями. В Кракові Галина зустрілася з Ігорем Шубським. Там вони одружилися, в них народилася донечка Оксана. Через деякий час на 25 років засудили Галину. Місцем її каторги став табір в Іркутській області.
В жовтні 1949 року енкаведисти арештували й інших членів родини: Олену, дружину Бориса Миколайовича, її доньку Ірину, сина Олега й маленьку Оксану − дочку Галини й Ігоря Шубського. Вивезли їх на спецпоселення в Хабаровський край, на станцію В‘яземська. Олегу Козубському довелося тяжко працювати на лісоповалі, щоб прогодувати хвору маму й племінницю. У 1957 році сім‘я повернулася в Україну. Але КДБ не дозволив їм проживати в західних областях. Вони перебралися в Снятин ІваноФранківської області. Лише на початку 90-х років родина Козубських була реабілітована.
У Кременці пам`ять про патріота, національного діяча зберігається у назві вулиці, навчального кабінету його імені у педагогічній академії. На будинку, де ві проживав сьогоді розміщена пам`ятна таблиця.

Кременецький активіст Роман Бжеський

Brzeskyj

Роман Бжеський народився 5 квітня 1894 року в Ніжині у родині інженера Стефана Бжеського, поляка, прихильного до України. Його мати — Олена Грищенко походила з українського старшинського роду Грищенків, а бабуся по матері Юлія Пивинська була близькою родичкою Миколи Гоголя. Батько у 1920 році емігрував до Польщі, там і помер. 1916 року Роман Бжеський закінчив Чернігівську гімназію з військовою спеціалізацією в чині старшого унтер-офіцера.
Роман Бжеський з юних літ ідентифікував себе українцем. У гімназійні роки увійшов до таємної молодіжної організації "Братство самостійників" (до неї належали також Павло Тичина, Василь Елланський, які пізніше вийшли з неї).Сповідуючи ідею незалежності України, з 1917 року поринув у вир політичної та воєнної боротьби. Був одним із організаторів у Чернігові українського полку ім. гетьмана П.Дорошенка  — керував культурно-політичною частиною полку. У червні 1917 року на Другому військовому з'їзді у Києві запропонував підняти повстання проти Росії, проти чого рішуче запротестували Симон Петлюра та Микола Порш. За уповноваженням Української Центральної Ради як повітовий інспектор організовував державну діяльність спочатку у Кролевці, згодом - у Літині на Вінниччині. Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ. Коли більшовицькі війська під командуванням Муравйова рушили на Київ, в час більшовицького повстання у Києві Роман Бжеський вступив до Першого Куреня Січових стрільців і в складі сотні Василя Кучабського хоробро захищав столицю. Після окупації Києва більшовиками повернувся на Чернігівщину, де в березні 1918 року став одним з організаторів антибільшовицького повстанського загону. Після повернення до Києва знову працював урядовцем Міністерства чужоземних зносин в урядах Центральної Ради та Гетьманату. Навесні 1918 р. їздив як уповноважений від уряду України до Москви на дипломатичні переговори з Г. Чічеріним, Левом Караханом. За гетьманування Павла Скоропадського був активним членом партії хліборобів-демократів, разом з Д. Донцовим та М. Міхновським.
Після поразки Визвольних змагань й арешту більшовиками у 1920 році Бжеський втікає на Волинь й поселяється в Крем’янці. Працює директором української книгарні повітового товариства «Просвіта». Засновує таємні навчальні гуртки, у яких за підпільною системою "трійок" проводить заняття з українознавства, загальної та політичної освіти. Особливу увагу акцентує на вивченні націоналізму за Д. Донцовим. Освітній курс тривав 3-4 роки. Більшість з понад 50 осіб, які навчалися у цих гуртках, пізніше загинули в боротьбі за незалежну Україну.
У цей час Бжеський декілька разів нелегально переходить на територію радянської України, зустрічається зі своїми друзями, не раз потрапляє до тюрми. За власним свідченням, за період з 1917 року до 1939 року він був 17 разів зарештований, отримав кілька присудів смерті. У 1934 році став одним з перших в'язнів польського концтабору в Березі-Картузькій. Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році Р. Бжеський разом з дружиною Надією переїзджає до Кракова. Та в 1941 році Бжеські знову повертаються до Крем'янця, а з 1942 року стає заступником редактора газети "Волинь", яка виходила в Рівному під час німецької окупації (09.1941 р.  — 01.1944 р.) під редакцією Уласа Самчука до його арешту німцями у 1943 році. Газету творили графік Ніл Хасевич, журналісти О. Давен, Л. Чаплей, Олег Штуль, у ній друкували свої твори Юрій Горліс-Горський, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга та інші українські поети й письменники, політичні й громадські діячі.
1943 року Р. Бжеський на запрошення Ольжича разом із родиною виїхав до Праги, де працював на замовлення видавництва УНО, збирав матеріали для нових публікацій в бібліотеках та архівах. Там були написані такі твори, як "Історія українського народу", "Біла книга. Національна і соціяльна політика совєтів на службі московського імперіялізму".
Після Праги Роман Бжеський, пройшовши з родиною через табори для переміщених осіб, на декілька років осів у Мюнхені (1946  — 1950 рр.), після чого на стале переїхав до США, де мешкав у Детройті. Мюнхенський та детройтський періоди його літературної та публіцистичної діяльності були надзвичайно плідними. Видані ним в умовах матеріальної скрути журнали, серії та книжки, багато з них на циклостилі, порушували засадничі теми української історії, політики, культури, літературознавства. Він автор ґрунтовних досліджень про Т. Шевченка, Л. Українку, І. Мазепу, М. Куліша, М. Хвильового та інших видатних постатей, нарисів з історії українських визвольних змагань, курсів з українського націоналізму, публікацій про голодомор в Україні.
Помер Роман Бжеський 4 квітня 1982 році в Детройті, проживши плідне і надзвичайно працьовите життя. Похований на православному цвинтарі в Бавнд-Бруку.
Академік Ярослав Дашкевич - один із перших дослідників життя і діяльності Романа Бжеського, вважає: " Ця людина і її творчість не заслуговують на забуття".

 

Кременець у житті Арсена Річинського

Хоча все своє свідоме життя Арсен Річинський прожив далеко від міста Кременця, проте в історію міста його ім`я вписалося як символ національної боротьби та ідейності. Арсен Річинський своїм місцем народженням ввійшов до кагорти славетних кременчан та волинян.
Народився Арсен Річинський 25червня 1892 року у с.Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії (зараз це село відноситься до Шумського району Тернопільської області). Батько його, Василь Федорович, належав до духовного стану, був православним священиком у цьому селі.
Перебування в атмосфері волинського духовенства визначило інтерес А. Річинського до народної культури, що пізніше знайшло вияв у його працях та культурологічній діяльності. З іншого боку, вело до формування А. Річинського як національно свідомої людини. Окрім того, у нього ще з колиски виник закономірний інтерес до релігійного життя. Арсен Річинський вибрав світську кар’єру, але, незважаючи на це, він добре орієнтувався в питаннях церковної обрядовості й догматики. Особливою сферою його зацікавлень була церковна народна культура.
Початкову освіту А. Річинський здобув у своєму селі. Далі навчався в Клеванській духовній школі та Кременецькій гімназії. Проте, очевидно, за наполяганням батька, поступив до Житомирської духовної семінарії.
Житомир на той час був центром Волинської губернії. Тут було відносно активне культурне життя, існували певні культурні осередки. Одним із них було «Товариство дослідників Волині». Його члени на лише видавали наукові збірники, а й приділяли чимало уваги просвітницькій роботі. На свої засідання вони запрошували й семінаристів.
Після закінчення семінарії А. Річинський поступив на медичний факультет Варшавського університету. У зв’язку з початком Першої світової війни змушений був евакуюватися. Весною 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті й отримав посаду лікаря в Ізяславській повітовій лікарні, де й працював до березня 1920 р. У цей час А. Річинський брав активну участь у громадському житті. У Ізяславі організовував концерти, вистави, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис «Нові дороги», видавав журнал «Изаславльская дорога», а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів, що існували в сусідньому м. Острозі.
У міжвоєнний період на Волині активно відбувалася українізація суспільного й культурного життя. З’явилися школи з українською мовою викладання, україномовні видання, українська мова стала мовою державних структур. А.Річинський включився в цей процес. Проте, за умовами Ризького мирного договору 1921 р. між Радянською Росією та Польщею Волинь була поділена між цими двома державами.
Ізяслав опинився під владою більшовиків. Незадовго перед цією подією, весною 1920 р., А. Річинський виїхав у село Тростянець Луцького повіту, яке опинилося в складі Польщі.
До 1922 р. А. Річинський працював у Тростянці. Тут він одружився з дочкою місцевого священика Павла Прокоповича Ніною. Проте його життя тут не було спокійним. На нього донесли й заарештували. Лише завдяки старанням дружини А. Річинського звільнили.
Переїхавши у квітні 1922 р. до м. Володимир-Волинського, А. Річинський став головним лікарем міської лікарні, де попрацював до серпня 1925 р. коли його заарештували, звинувативши в активній проукраїнській діяльності. Проте довести якихось порушень законів з його боку не вдалося. Тому А.Річинського скоро звільнили.
Після звільнення, Арсен Річинський відкриває приватну лікарську практику, яку успішно продовжував включно до 1939 р. Його високий фах і авторитет забезпечували велику кількість клієнтів й робили А. Річинського відносно незалежним та фінансово самостійним, вагомість додає ще й той факт, що серед 17 практикуючих лікарів міста було лише двоє українців, включаючи й А. Річинського.
Працюючи лікарем, він не полишав активної громадської діяльності. Ще з 1924 р. видавав власним коштом щомісячник «На варті». Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого щоправда А. Річинський в силу певних причин змушений був змінювати (інші назви – «Наше братство», «Наша церква»).
У 1925 р. А. Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». Вона мала полегшити богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою. З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки», «Скорбна мати» (збірка пісень з богогласника). Сам же А. Річинський дотримувався думки, що справжня релігійність виражається в народній церковній культі, важливим складником якої є музика. Зокрема, про це він писав у книзі «Проблеми української релігійної свідомості».
А.Річинський був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» та «Рідної хати». Під його керівництвом у м. Володимир-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації «Пласт». При його ж допомозі дружина Ніна Павлівна організовувала філію «Союзу українок». Брав участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 р. А. Річинський вступив до легальної організації «Українське Волинське об’єднання». Приблизно в той час став членом підпільної Організації Українських Націоналістів. Проте, найголовнішою ділянкою громадської роботи А.Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині. У 1927 р. за його ініціативою був зорганізований у Луцьку з’їзд православних мирян, який виступив за українізацію православ’я, а в 1933 р. А. Річинський та його прихильники зорганізували в Почаєві велику маніфестацію, де теж піднімалося це питання.
У другій половині 20-их – на початку 30-их рр. А.Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Випускає ряд брошур на цю тему.
У 1930 р. він починає писати працю «Проблеми української релігійної свідомості». Вважається, що роботу над нею розпочав у 1929 р., а завершив у 1933 р. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір, де автор пропонував свій варіант релігійно-національної ідеології для українців. А. Річинський знаходився під певним впливом історіософських поглядів В. Липинського.
На жаль, книга «Проблеми української релігійної свідомості» була видана у місті Тернополі у 1933 р. малим накладом. На сьогодні видання 1933 р. є бібліографічною рідкістю. Лише перевидання книги в 2000 і 2002 рр. дали можливість науковцям познайомитися з релігієзнавчою спадщиною А. Річинського.
Звісно, така активна діяльність А. Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він знаходився під пильним наглядом карально-репресивних органів. У переліку активістів ОУН по Володимир-Волинському повіту, складеному воєводським відділом безпеки у 1934 р., його ім’я стоїть на першому місці. А. Річинського неодноразово затримували, побував він і у концтаборі Береза Картузька, в якому він перший раз побував у 1935 р.
Другий раз в Березі Картузькій А. Річинський опинився в травні 1939 р. Лише у вересні, коли почалася Друга світова війна, йому вдалося звільнитися з в`язниці, оскільки польська тюремна охорона втікала і в’язні скористалися моментом. 16 вересня А. Річинський прибув до Володимира-Волинського. Проте його скоро заарештували енкаведисти, звинувативши у зв’язках з Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. “особий совєт” при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А. Річинського на 10 років позбавлення волі.
Також репресована була сім’я А.Річинського (дружина та дві дочки). Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій – 6 тижнів.
А. Річинський покарання відбував у Уктлазі до 1949 р., після чого був звільнений. Йому дозволили поселитися в Казахстані в м. Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, А.Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952-1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана».
Помер А.Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області.
А.Річинському не вдалося зреалізувати багато чого такого, що він хотів зробити. Довготривалі ув’язнення не лише підірвали здоров’я, а й не давали нормально працювати. Проте, частина творчої спадщини на сьогоднішній день зібрана і вийшла у світ (десятки наукових публікацій в Україні і за кордоном). Створено документальний фільм «Арсен Річинський — ідеолог Українського православ’я». З благословення Предстоятеля УАПЦ, митрополита Київського і всієї України Мефодія побачили світ друге, третє та четверте (повне) видання (2000, 2002, 2009) книги «Проблеми української релігійної свідомості», виготовлена медаль ім. А. Річинського «Духовність — народові», та орден імені подвижника. На виконання ухвали читань 1998 р. Кабінет Міністрів України присвоїв ім’я Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. На училищі у Кременеці та на родинному будинку активного діяча у Володимир-Волинському встановлено меморіальні таблиці.
14 жовтня 2006 року, на Покрову Пресвятої Богородиці, труну з прахом Арсена Річинського зустрів храм Різдва Христового УАПЦ міста Тернополя і таким чином перезахоронення з далекого Казахстану відбулося. Прах Арсена Річинського спочиває на Тернопільському міському кладовищі біля села Підгороднє, де знаходяться некрополі ще кількох відомих людей. У роки незалежної України Арсена Васильовича Річинського визнано святим сповідником совісті
За роки незалежної України було проведено 8 Річинських читань. 22 квітня 1998 р. в Кременці були проведені Перші Річинські читання. На них були присутні представники не лише з Кременеччини, а й з Києва, Тернополя, Володимира-Волинського, Луцька тощо. Наукові доповіді цих читань вийшли окремим збірником «Арсен Річинський – ідеолог українського православ’я». На цих читаннях також відбулася прем’єра документального фільму про А. Річинського. Тоді ж було порушено питання про присвоєння імені лікаря-вченого Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. 24 травня 1999 р. відповідну постанову прийняв Кабінет Міністрів. У 2000 р. в Кременці на базі медучилища відбулися Другі Річинські читання. На них презентували перевидання книги А.Річинського «Проблеми української релігійної свідомості», що побачила світ у Тернополі. У 2002 р. знову ж таки в Кременці відбулися Треті Річинські читання. На стіні Кременецького медучилища була встановлена меморіальна дошка на честь цього лікаря-просвітника. Учасники читань побували також у Володимирі-Волинському, де довгий час працював А. Річинський. На будинку, де він жив, теж була встановлена пам’ятна дошка. До Третіх Річинських читань вийшло нове, вже третє видання книги «Проблеми української релігійної свідомості». Матеріали читань були опубліковані в альманасі «Духовність – народові». У вересні 2004 р. на базі Інституту філософії НАН України в м. Києві відбулися Четверті Річинські читання. Таким чином, географія читань розширилася. П’яті Річинські читання знову відбулися на базі Кременецького медучилища у листопаді 2006 р. Матеріали читань були надруковані в науковому збірнику «Арсен Річинський: видатний український громадський діяч і науковець-релігієзнавець». У цьому збірнику вперше були опубліковані уривки з праці «Проблеми української релігійної свідомості», котрі були вилучені польською цензурою при першому виданні книги в 1933 р.
Стараннями активістів випущено ювілейну медаль Арсена Річинського.
Оригінали матеріалів, архівні документи Арсена Річинського знаходяться у фондах Нововолинського історичного музею
26 серпня 2009 року рішенням Архієрейського Собору УАПЦ під проводом Митрополита Мефодія було прийнято рішення зарахувати Арсена Річинського до лику місцевошанованих святих.

Ростислав Глувко

Кременечччина славна своїми талантами. Художники, поети, скульптори, літератори, науковці – це величезний список творчої еліти, які творили протягом століть на території нашого краю. Загалом, особливо плідним виявився період початку ХХ століття, коли численні політичні перипетії та матеріальна скрута, спонукали до креативного злету безліч імен, які прославили місто та Україну на міжнародному рівні.
Одним із таких славних діячів мистецтва став Ростислав Глувко – художник, іконописець, декоратор, мемуарист, людина, що все життя тяжіла до отчого краю перебуваючи на чужині. Тривалий час вважалося, що художник-іконописець Ростислав Глувко народився у Кременці. У видрукуваних його споминах «Memorabilia» (Львів, 2003) читаємо: «Мені не було й року, коли батьки переїхали до Кременця. Моя бабуся по мамі дозволила нам поселитися на верхньому поверсі будинку, який колись займала вся сім'я». Згодом молода сім'я поселилася у власно-спорудженому будинку, що нині стоїть на вул. Шумській, 21. Проте, у витязі з метричної книги Ростислава Глувка вказано, що запис про народження зроблено у селі Сураж, нині Шумського району, де Олександр Глувко працював секретарем Суразького надлісництва. Після шлюбу у1926р. із Надією Петровою молоде подружжя виїхало до місця роботи чоловіка. Із графи про хрещених батьків дізнаємося, що ними були парох Суража Володимир Козіцький та Марія, дочка Олексія Петрова, сестра Надії Глувко. Обряд хрещення здійснив ксьондз містечка Шумськ Зіновій Бачинський. Відповідно до записів встановлено що Ростислав Олександрович Глувко народився 8-го травня 1927 року в Суражі, а не у Кременці, як вважалося донедавна.
Родина жила під Замковою горою на вулиці Шумській. Тут, у національно свідомій родині виховувався майбутній художник-графік та іконописець. Батько Олександр Федорович був неодноразово заарештований, після чого сім`я була вивезена у Красноярський край, далі у Казахстан та Узбекистан. Там, Ростислав, 15-річний хлопець, змінивши національність у 1942 р., щоб якось врятуватися, вступив до лав польської армії, що поклало початок його блуканням світовими шляхами: Ірак, Іран, Палестина. Кінцевим пунктом стала Англія, а саме Лондон, де Ростислав оселився 1947 року, здобув вищу художню освіту у Мистецькій школі Гаммерсміт й активно зайнявся творчою діяльністю. Володіючи кількома мовами, закінчив вищий художній коледж. Найяскравіше талант митця виявився у книжковій графіці та іконописі, що принесло йому світове визнання.
У Великій Британії художник очолював секцію українських митців при Українському католицькому університеті в Лондоні. Його спадщину складають живописні картини та іконописні твори, станкова, книжково-журнальна та прикладна графіка, художній текстиль, кераміка малих форм й інших видів декоративного мистецтва, працював переважно художник у техніці темпери, олії, акриліку, акварелі.
Ростислав Глувко був активним членом Союзу українців Британії (СУБ), відіграючи певну роль у культурних ініціативах у Лондоні та в західній українській діаспорі впродовж 1950-1980 рр.
Найцікавіше творче надбання митця — іконописання, яким Ростислав Глувко захопився у 50-річному віці. Він є автором циклу ікон: «Вседержитель», «Ісус Христос», «Марія з дитям», «Борис і Гліб», «Святий Юрій».
Вперше його ікони експонували в «Галереї Еко» у Детройті, США (1980). Після цього — на виставках у Манчестері (1981), Брадфорді (1982), у картинній галереї Фойлз (Лондон, 1982), на Міжнародній виставці українських митців (Торонто, 1982), а також на персональній виставці в Українському католицькому університеті в Лондоні (1985).
Як художник, Ростислав Глувко звертався й до історичних тем. Загальне визнання дістали такі його картини, як «Хрещення України», «Похорон Пантелеймона Куліша», «Козака несуть», а також твори пейзажного мистецтва: «Церква в Маткові», «Річмонд-парк», «Венеціанська лагуна».
Понад 20 років успішно працював у галузі книжкової графіки. Десятки книг вийшли у світ, прикрашені його ілюстраціями. Спеціалісти найвище ставлять англомовне видання «Тисячоліття християнської культури в Україні», яке вийшло в Лондоні 1988 року.
Про своє життя Ростислав Глувко залишив книгу англійською мовою, щоб її читали у світі, а також щоб могла її читати дружина-італійка.
«Спомини» складаються із вступного слова Марти Єнкало (с.З-5), статті мистецтвознавця Романа Яціва «Поверх за поверхом мистецького досвіду Ростислава Глувка», самих «Споминів», післямови доньки Світлани Глувко, англомовного резюме. Самі спомини складаються із чотирьох частин, в яких автор розповідає про своє життя-буття.
Ростислав Глувко велику роль приділяв сімейним та родинним традиціям. Ціковим є факт, що мама Надія за своїм походженням була росіянкою і зовсім не заперечувала становленню Ростислава як українського патріота. На становлення молодого Глувка впливало сімейне оточення. У їхньому будинку частими гостями були лікар і письменник Василь Кархут, який певний час мешкав у домі Глувків; родина сенатора М.Черкавського (доля закинула його дружину Марію Іванівну з маленькою онучкою Олею в те саме село, де перебували й Глувки у Казахстані; кобзар і громадсько-політичний діяч Кость Місевич, а також така колоритна постать, як Роман Бжеський. У Кременці Ростислав десятирічному віці випробовує свої сили у малюванні поруч із учасниками пленерів при Кременецькому ліцеї, що відродився у міжвоєнний період.
Не малу роль на національне світосприйняття Ростислава Глувка вплинули роки проведені з батьками на засланні у Казахстані, де важка фізична робота гартувала сильний дух.
У розквіті творчих сил він відійшов на вічний спочинок 4 березня 1990 році через важку хворобу, не дочекавшись, коли Україна стане незалежною. Донька Світлана Глувко виконала заповіт батька: його прах перевезла в Україну до рідного Кременця і розвіяла на могилі діда Олександра Федоровича на Туницькому цвинтарі.
У Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Тараса Шевченка відкрили кімнату-музей художника-емігранта Ростислава Глувка. Все це стало можливим завдяки ініціативі голови Кременецької «Просвіти» Лілії Слідзинської, мистецтвознавця зі Львова Романа Яціва та ректора інституту Афанасія Ломаковича, організаторів міжнародної конференції «Він присвятив себе мистецтву» до 80-ліття від дня народження художника.
У вересні 2009 року донька художника Світлана подарувала Україні 29 мистецьких полотен батька. Спочатку полотна експонували у Національному художньому музеї України, де їх було високо оцінено. П’ять картин залишили в музеї, а 24 повернули до Кременця.

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська
Місто Кременець відоме не лише зі сторінок літописів, історичних монографій, а також із праць поетичних. Частина творчих кременчан описували край та місто у своїх творах, спогадах. До маловідомих поетів, творчість яких пов`язана із Кременецем належить Марія Кремінярівська.
Марія Кремінярівська, з дому Цимбалюк, у заміжжі Кавун, народилася 20 жовтня 1902 у місті Почаїв, яке славитися і до сьогодні своєю святинею, місто із специфічним творчим ореолом. За роки своєї невтомної праці проявила себе як письменницю, громадську діячку, палку патріотку.
Закінчила у місті Кременець українську гімназію (1921), торговельно-кооперативні курси. Проте, не зважаючи на професійну орієнтацію, її душа тяжіла до того, щоб писати.
Чоловік Марії Василь Пилипович був викладачем Української гімназії, проте помирає у молодому віці і Марія з донькою переїжджають до Львова, де поселяються у фотографа Леонтія Янушевича. Перед ІІ світовою війною родина Кавунів знову змушена вертатися до рідного міста.
Перші видані твори Марії Кавун присвячені новонародженій дочці, це «Оповідання про Надюсю», які ще у 30-х роках були надзвичайно популярними серед кременчан.
Книги «У рідному місті» та «Надюся у Львові», котрі були видані у Кременці у 1936 та 1938 році у друкарні Цвіка тиражем понад1000 примірників, були не менш шановані серед україномовного читача міста.
Із встановленням радянської влади на території Західної України Марію Кремінярівську у 1939 року арештовують із звинуваченням у націоналізмі, після чого вона відбула 8 років тюремного арешту у Казахстані.
Повернувшись 1947 року до Кременця, працювала бухгалтером. У 1949-1953 вона перебувала на спецпоселенні у Красноярському краї як політичноненадійна.
У планах поетеси було видати ще третю частину книги, оскільки дві попередні були пов`язані між собою епізодами. Третя частина мала б побачити світ під назвою «Срібні ковзани принцеси Дінь-Дінь». Проте, доля розпорядилася іншим чином.
Цікавим фактом є те, що твори Марії Кремінярівської розповідають про життя родини письменниці у рідному місті, про перебування у Львові. Це хороший зразок автобіографічної повістіУ своїх творах поетка зображує Кременець на переломі 20-30-х років, природа місцевості. Особливі варті уваги легенди та перекази які Марія Кремінярівська подає у своєму опрацюванні.
У 1975 році Марія Кавун-Кремінярівська виїхала до Австралії, а згодом до Канади, оскільки там проживала її донька. Вже закордоном поетеса видала автобіографічні книги «Вівці, вовки і люди» (Торонто, 1989), до якої окремими розділами увійшли «Оповідання про Надюсю»; «У тюрмі», «Лагер», «Додому! Додому!». Марію Антонівну реабілітовано у 1989 році.
3 січня 1999 року вона помирає далеко від омріяної батьківщини у місті Ошава, Канада, де і поховано її.
Творчість Марії Кавун-Кремінярівської є надзвичайно цінною, оскільки тісно пов`язана із локальною історією, особливо такого складного періоду в історії нашого міста. Поетеса у своїх творах активно описувала колорит міжвоєнного Кременця, частково згадувала місцеві легенди, які ще живо передавалися із уст в уста.

 

Оксана Лятуринська

Поетка Божою милостю
Оксана Лятуринська (1902-1970)


Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…”


Оксана Зінаїда Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцеромросійської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.

Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора(внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.

“Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В остиганні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.”

Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеяхЄвгена Маланюка.

У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини, та домомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

Творчість

Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).
Збірки:
Гусла (1938)
Княжа емаль (1941)
Материнки (1946)
Бедрик (1956)
Ягілка (1971)
Сьогодні одна з вулиць міста Кременець, на якій знаходиться загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 носить назву цієї видатної людини.

Георгій Петрук-Попик

Георгій Петрук-Попик

Народився Петрук-Попик 18 квітня 1932 року в с. Велика Іловиця Шумського району. Тобто в тому краї, де, по правді кажучи, і дотепер панує невисока національно-патріотична свідомість та існують ряд церков Московського патріархату. Тим не менше, майбутній поет виховувався в патріотичній родині. За професією – лікар. В оcтанні до початку перебудови роки працював заввідділом Тернопільської облсанепідемстанції. За покликанням Григорій Михайлович був поетом. З 1983 року – член НСПУ. З 1984 по 1992 рр. очолював Тернопільську обласну організацію НСПУ. Автор восьми книжок поезій і художньо-публіцистичних творів. Серед поетичних збірок поезій окремі є і на патріотичну тему, як наприклад: «Співоче поле», «Полум’я Волині», «Бережи Україну і свободу», «Це ти, Україно моя» (пісні).
Закінчив Енгельське військово-морське (1953) та Чортківське медичне (1957) училище. Служив на Балтійському та тихоокеанському флотах. Працював у медичних закладах Шумщини та Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут (1969). Завідував відділом облсанепідемстанції в Тернополі.
Був ініціатором і організатором створення обласних організацій: Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Меморіалу», першого в Україні Крайового руху. Згодом став головою Тернопільської крайової організації Народного руху України.
Друкуватися Георгій Петрук-Попик почав з 1956 року. Автор таких поетичних збірок: «Веселі птахи» (1981), «Тополиний сніг» (1982), «Пригорща жита» (1986), «Думаючи вголос» (1990), «Співоче поле» (1991), «Калиновий заспів» (1995), «Березневі послання» (1995), «Листків пожовклих переліт» (1997). Також він автор кантати «Бережи Україну й свободу» (1997) , роману у віршах «Полумʼя Волині» (1995), збірки «Калина між терням» (2007), книги «Аура слова і борні» (1984−1991), (2002), поеми-феєрії «Нурт Ніагари» (2003), прозово-публіцистичного репортажу «Погляд з третього неба» (2005).
Окремі поезії із згаданих книг перекладені болгарською, італійською та російською мовами.
Головна тема творчості поета – любов до рідної землі, до людини. Його поезія багата прекрасними взірцями пейзажної і інтимної лірики, реагуючи на важливі події в житті народу і держави. Георгію Михайловичу була дуже близька тема національно-визвольної боротьби Української повстанської армії, свідком якої він був.
Георгій Петрук-Попик за поетичну майстерість став лауреатом премії ім. братів Лепких та премії Уласа Самчука. Дипломований у номінації «Книга року» − «Інтелектуальний бестселер» за книгу «Аура слова і борні». Нагороджений відзнакою Міністерства культури Польщі «Заслужений діяч культури польської» (1986), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2002) та вищою нагородною відзнакою Народного руху України «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня (2004).
Георгій Петрук-Попик свого часу був одним із лідерів національного відродження в Тернополі і краї загалом, а також відомим поетом і публіцистом. Сучасникам Георгій Петрук-Попик найбільше запам’ятався як один з засновників Народного Руху України. Перша Крайова організація НРУ в Україні була створена саме в Тернополі в ніч з 24 на 25 березня 1989 року, що було на півроку раніше за проведення Установчого з’їзду НРУ, який відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 р. А тернопільська Крайова Рада НРУ була створена на зборах спілки письменників саме за згодою Г. М. Петрука-Попика, який тоді очолював Тернопільську організацію СПУ.
Від Тернопільщини Г. Петрук-Попик, М. Левицький, М. Куземко та В. Колінець були членами оргкомітету з проведення Установчого з’їзду НРУ. А на самому з’їзді від тернопільської делегації отримав слово лише Петрук-Попик, виступив конструктивно, разом з тим, як згадують його сучасники, – радикально.
Коли у квітні 1989 року Г. Петрука-Попика виключили з КПРС за «действия, противоречащие требованиям устава КПСС, политическую незрелость, потакание экстримистам и демагогам…» члени Крайової Ради НРУ, надіслали М. Горбачову телеграму протесту, мотивуючи тим, що його незаконно виключили, оскільки Народний Рух є громадською організацією за Перебудову, розпочату КПРС.
Г. Петрук-Попик після виключення з написав такого вірша:
«Чверть віку з дідьком у смолі купався,
чверть віку змії в серце заповзали.
Сьогодні – воля: од свого стовпа самі мене чортяки одв’язали».
У листопаді 1989 року Георгій Петрук-Попик працює над проектом передвиборчої рухівської програми кандидатів від НРУ у депутати до всіх рівнів рад, яка була прийнята в грудні 1989 року, головним пунктом цієї програми було відродження української державності.
У березні 1990 року Петрук-Попик був обраний депутатом Тернопільської облради, а у жовтні того ж року – депутатом Верховної Ради СРСР по Збаразькому виборчому округу. Серед народних депутатів Радянського Союзу від України Г. Петрук-Попик був одним з найрадикальніших. 24 грудня 1990 року у Верховній Раді проводилось поіменне голосування по питанню: «Хто виступає за збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?». «За» проголосували 1655 депутатів, «проти» – 20. У власній книзі «Аура слова і борні» Петрук-Попик напише: «Горбачов голосно вигукнув: «Негайно вивісити результати голосування, великими буквами показати тих, хто голосував «проти», нехай про них знає радянський народ». Серед цієї двадцятки було четверо депутатів від УРСР. Це письменники Р. Гром’як, Д. Павличко, Р. Федорів та Г. Петрук-Попик.
Маючи статус депутата Верховної Ради СРСР, Петрук-Попик мав право відвідувати сесійні засідання ВР УРСР. Був він на засіданні 3 серпня 1991 року, коли там виступав тодішній Президент США Джордж Буш-старший, Георгій Петрук-Попик разом із однодумцями протестували проти промосковської політики американського президента.
Після оголошення ГКЧП Петрук-Попик разом із побратимами-рухівцями зайняли принципову позицію не визнавати його. Одноголосно вирішили питання про скликання позачергової сесії ВР, на якій депутати мали засудити ГКЧП і прийняти Акт Незалежності України. Паралельно у приміщенні ВР засідала Президія Верховної Ради, де теж обговорювалось це питання. До членів президії входили 5 представників Народної Ради, які час від часу приходили до нас та інформували про хід обговорення, а саме, що більшість членів Президії ГКЧП підтримує. Лише 23 серпня Президія висловилась за проведення 24 серпня позачергової сесії. Питання проголошення Незалежності ще півдня 24 серпня обговорювалось у перервах сесії.
Про політичну діяльність Петрука-Попика як одного з перших рухівців описано в книгах «Три дні вересня вісімдесят дев’ятого», «Відродження держави» (Й. Шостака), «Пробудження»(В. Квасновського), «Вертеп» (Р. Гром’яка), «Україна постала з Народного Руху» (В. Колінця) та в багатьох інших публікаціях.
Помер Георгій Петрук-Попик 15 червня 2006 року, похований на цвинтарі у рідному селі. Нещодавно у Великоіловицькому навчально-виховного комплексу Шумського району відкрили літературно-меморіальний музей, присвячений діяльності Георгія Петрука-Попика. Музейну експозицію створили Марія Лавренюк і Сергій Синюк.
А у Тернополі до 85-літнього ювілею від дня народження відкрили меморіальну дошку Георгію Петруку-Попику. Її встановили на будинку, де розміщується Народний рух України.

Кременеччина туритстичнаНаціональний природній парк "Кременецькі гори"Кременецький ботанічний садМузей Юліуша Словацького