Ukrainian English Polish Russian

Кременець у житті Арсена Річинського

Хоча все своє свідоме життя Арсен Річинський прожив далеко від міста Кременця, проте в історію міста його ім`я вписалося як символ національної боротьби та ідейності. Арсен Річинський своїм місцем народженням ввійшов до кагорти славетних кременчан та волинян.
Народився Арсен Річинський 25червня 1892 року у с.Тетильківці Кременецького повіту Волинської губернії (зараз це село відноситься до Шумського району Тернопільської області). Батько його, Василь Федорович, належав до духовного стану, був православним священиком у цьому селі.
Перебування в атмосфері волинського духовенства визначило інтерес А. Річинського до народної культури, що пізніше знайшло вияв у його працях та культурологічній діяльності. З іншого боку, вело до формування А. Річинського як національно свідомої людини. Окрім того, у нього ще з колиски виник закономірний інтерес до релігійного життя. Арсен Річинський вибрав світську кар’єру, але, незважаючи на це, він добре орієнтувався в питаннях церковної обрядовості й догматики. Особливою сферою його зацікавлень була церковна народна культура.
Початкову освіту А. Річинський здобув у своєму селі. Далі навчався в Клеванській духовній школі та Кременецькій гімназії. Проте, очевидно, за наполяганням батька, поступив до Житомирської духовної семінарії.
Житомир на той час був центром Волинської губернії. Тут було відносно активне культурне життя, існували певні культурні осередки. Одним із них було «Товариство дослідників Волині». Його члени на лише видавали наукові збірники, а й приділяли чимало уваги просвітницькій роботі. На свої засідання вони запрошували й семінаристів.
Після закінчення семінарії А. Річинський поступив на медичний факультет Варшавського університету. У зв’язку з початком Першої світової війни змушений був евакуюватися. Весною 1917 р. здав державні іспити при Київському університеті й отримав посаду лікаря в Ізяславській повітовій лікарні, де й працював до березня 1920 р. У цей час А. Річинський брав активну участь у громадському житті. У Ізяславі організовував концерти, вистави, займався видавничою діяльністю. Зокрема, редагував часопис «Нові дороги», видавав журнал «Изаславльская дорога», а також був постійним лектором на курсах українознавства для вчителів, що існували в сусідньому м. Острозі.
У міжвоєнний період на Волині активно відбувалася українізація суспільного й культурного життя. З’явилися школи з українською мовою викладання, україномовні видання, українська мова стала мовою державних структур. А.Річинський включився в цей процес. Проте, за умовами Ризького мирного договору 1921 р. між Радянською Росією та Польщею Волинь була поділена між цими двома державами.
Ізяслав опинився під владою більшовиків. Незадовго перед цією подією, весною 1920 р., А. Річинський виїхав у село Тростянець Луцького повіту, яке опинилося в складі Польщі.
До 1922 р. А. Річинський працював у Тростянці. Тут він одружився з дочкою місцевого священика Павла Прокоповича Ніною. Проте його життя тут не було спокійним. На нього донесли й заарештували. Лише завдяки старанням дружини А. Річинського звільнили.
Переїхавши у квітні 1922 р. до м. Володимир-Волинського, А. Річинський став головним лікарем міської лікарні, де попрацював до серпня 1925 р. коли його заарештували, звинувативши в активній проукраїнській діяльності. Проте довести якихось порушень законів з його боку не вдалося. Тому А.Річинського скоро звільнили.
Після звільнення, Арсен Річинський відкриває приватну лікарську практику, яку успішно продовжував включно до 1939 р. Його високий фах і авторитет забезпечували велику кількість клієнтів й робили А. Річинського відносно незалежним та фінансово самостійним, вагомість додає ще й той факт, що серед 17 практикуючих лікарів міста було лише двоє українців, включаючи й А. Річинського.
Працюючи лікарем, він не полишав активної громадської діяльності. Ще з 1924 р. видавав власним коштом щомісячник «На варті». Протягом десяти років виходив цей часопис, назву якого щоправда А. Річинський в силу певних причин змушений був змінювати (інші назви – «Наше братство», «Наша церква»).
У 1925 р. А. Річинський уклав збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів під назвою «Всенародні співи в українській церкві». Вона мала полегшити богослужіння в церкві українською мовою, показати перевагу й красу Служби Божої рідною мовою. З часом вийшли укладені ним збірники «Українська відправа вечірня та рання», «Українські колядки», «Скорбна мати» (збірка пісень з богогласника). Сам же А. Річинський дотримувався думки, що справжня релігійність виражається в народній церковній культі, важливим складником якої є музика. Зокрема, про це він писав у книзі «Проблеми української релігійної свідомості».
А.Річинський був активістом Володимир-Волинської «Просвіти» та «Рідної хати». Під його керівництвом у м. Володимир-Волинському та на Волині були організовані структури молодіжної організації «Пласт». При його ж допомозі дружина Ніна Павлівна організовувала філію «Союзу українок». Брав участь і в кооперативному русі. Наприкінці 1929 р. А. Річинський вступив до легальної організації «Українське Волинське об’єднання». Приблизно в той час став членом підпільної Організації Українських Націоналістів. Проте, найголовнішою ділянкою громадської роботи А.Річинського була боротьба за українізацію православної церкви на Волині. У 1927 р. за його ініціативою був зорганізований у Луцьку з’їзд православних мирян, який виступив за українізацію православ’я, а в 1933 р. А. Річинський та його прихильники зорганізували в Почаєві велику маніфестацію, де теж піднімалося це питання.
У другій половині 20-их – на початку 30-их рр. А.Річинський публікує чимало статей в українській пресі, присвячених церковним питанням. Випускає ряд брошур на цю тему.
У 1930 р. він починає писати працю «Проблеми української релігійної свідомості». Вважається, що роботу над нею розпочав у 1929 р., а завершив у 1933 р. Це глибокий релігієзнавчий і водночас блискучий культурологічний твір, де автор пропонував свій варіант релігійно-національної ідеології для українців. А. Річинський знаходився під певним впливом історіософських поглядів В. Липинського.
На жаль, книга «Проблеми української релігійної свідомості» була видана у місті Тернополі у 1933 р. малим накладом. На сьогодні видання 1933 р. є бібліографічною рідкістю. Лише перевидання книги в 2000 і 2002 рр. дали можливість науковцям познайомитися з релігієзнавчою спадщиною А. Річинського.
Звісно, така активна діяльність А. Річинського не проходила повз увагу польської влади. Він знаходився під пильним наглядом карально-репресивних органів. У переліку активістів ОУН по Володимир-Волинському повіту, складеному воєводським відділом безпеки у 1934 р., його ім’я стоїть на першому місці. А. Річинського неодноразово затримували, побував він і у концтаборі Береза Картузька, в якому він перший раз побував у 1935 р.
Другий раз в Березі Картузькій А. Річинський опинився в травні 1939 р. Лише у вересні, коли почалася Друга світова війна, йому вдалося звільнитися з в`язниці, оскільки польська тюремна охорона втікала і в’язні скористалися моментом. 16 вересня А. Річинський прибув до Володимира-Волинського. Проте його скоро заарештували енкаведисти, звинувативши у зв’язках з Організацією Українських Націоналістів. Кілька років його тримали без суду. Лише 5 травня 1942 р. т.з. “особий совєт” при НКВС СРСР виніс вирок, засудивши А. Річинського на 10 років позбавлення волі.
Також репресована була сім’я А.Річинського (дружина та дві дочки). Старшій Мирославі тоді було 15 років, а молодшій – 6 тижнів.
А. Річинський покарання відбував у Уктлазі до 1949 р., після чого був звільнений. Йому дозволили поселитися в Казахстані в м. Казалінськ, де він працював лікарем. Навіть у цих, далеко не найкращих умовах, А.Річинський знаходив час для наукової праці. У 1952-1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися в часописі «Здоровье Казахстана».
Помер А.Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу. Поховали його на цвинтарі станції Джусали Кизил-Ординської області.
А.Річинському не вдалося зреалізувати багато чого такого, що він хотів зробити. Довготривалі ув’язнення не лише підірвали здоров’я, а й не давали нормально працювати. Проте, частина творчої спадщини на сьогоднішній день зібрана і вийшла у світ (десятки наукових публікацій в Україні і за кордоном). Створено документальний фільм «Арсен Річинський — ідеолог Українського православ’я». З благословення Предстоятеля УАПЦ, митрополита Київського і всієї України Мефодія побачили світ друге, третє та четверте (повне) видання (2000, 2002, 2009) книги «Проблеми української релігійної свідомості», виготовлена медаль ім. А. Річинського «Духовність — народові», та орден імені подвижника. На виконання ухвали читань 1998 р. Кабінет Міністрів України присвоїв ім’я Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. На училищі у Кременеці та на родинному будинку активного діяча у Володимир-Волинському встановлено меморіальні таблиці.
14 жовтня 2006 року, на Покрову Пресвятої Богородиці, труну з прахом Арсена Річинського зустрів храм Різдва Христового УАПЦ міста Тернополя і таким чином перезахоронення з далекого Казахстану відбулося. Прах Арсена Річинського спочиває на Тернопільському міському кладовищі біля села Підгороднє, де знаходяться некрополі ще кількох відомих людей. У роки незалежної України Арсена Васильовича Річинського визнано святим сповідником совісті
За роки незалежної України було проведено 8 Річинських читань. 22 квітня 1998 р. в Кременці були проведені Перші Річинські читання. На них були присутні представники не лише з Кременеччини, а й з Києва, Тернополя, Володимира-Волинського, Луцька тощо. Наукові доповіді цих читань вийшли окремим збірником «Арсен Річинський – ідеолог українського православ’я». На цих читаннях також відбулася прем’єра документального фільму про А. Річинського. Тоді ж було порушено питання про присвоєння імені лікаря-вченого Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. 24 травня 1999 р. відповідну постанову прийняв Кабінет Міністрів. У 2000 р. в Кременці на базі медучилища відбулися Другі Річинські читання. На них презентували перевидання книги А.Річинського «Проблеми української релігійної свідомості», що побачила світ у Тернополі. У 2002 р. знову ж таки в Кременці відбулися Треті Річинські читання. На стіні Кременецького медучилища була встановлена меморіальна дошка на честь цього лікаря-просвітника. Учасники читань побували також у Володимирі-Волинському, де довгий час працював А. Річинський. На будинку, де він жив, теж була встановлена пам’ятна дошка. До Третіх Річинських читань вийшло нове, вже третє видання книги «Проблеми української релігійної свідомості». Матеріали читань були опубліковані в альманасі «Духовність – народові». У вересні 2004 р. на базі Інституту філософії НАН України в м. Києві відбулися Четверті Річинські читання. Таким чином, географія читань розширилася. П’яті Річинські читання знову відбулися на базі Кременецького медучилища у листопаді 2006 р. Матеріали читань були надруковані в науковому збірнику «Арсен Річинський: видатний український громадський діяч і науковець-релігієзнавець». У цьому збірнику вперше були опубліковані уривки з праці «Проблеми української релігійної свідомості», котрі були вилучені польською цензурою при першому виданні книги в 1933 р.
Стараннями активістів випущено ювілейну медаль Арсена Річинського.
Оригінали матеріалів, архівні документи Арсена Річинського знаходяться у фондах Нововолинського історичного музею
26 серпня 2009 року рішенням Архієрейського Собору УАПЦ під проводом Митрополита Мефодія було прийнято рішення зарахувати Арсена Річинського до лику місцевошанованих святих.

Ростислав Глувко

Кременечччина славна своїми талантами. Художники, поети, скульптори, літератори, науковці – це величезний список творчої еліти, які творили протягом століть на території нашого краю. Загалом, особливо плідним виявився період початку ХХ століття, коли численні політичні перипетії та матеріальна скрута, спонукали до креативного злету безліч імен, які прославили місто та Україну на міжнародному рівні.
Одним із таких славних діячів мистецтва став Ростислав Глувко – художник, іконописець, декоратор, мемуарист, людина, що все життя тяжіла до отчого краю перебуваючи на чужині. Тривалий час вважалося, що художник-іконописець Ростислав Глувко народився у Кременці. У видрукуваних його споминах «Memorabilia» (Львів, 2003) читаємо: «Мені не було й року, коли батьки переїхали до Кременця. Моя бабуся по мамі дозволила нам поселитися на верхньому поверсі будинку, який колись займала вся сім'я». Згодом молода сім'я поселилася у власно-спорудженому будинку, що нині стоїть на вул. Шумській, 21. Проте, у витязі з метричної книги Ростислава Глувка вказано, що запис про народження зроблено у селі Сураж, нині Шумського району, де Олександр Глувко працював секретарем Суразького надлісництва. Після шлюбу у1926р. із Надією Петровою молоде подружжя виїхало до місця роботи чоловіка. Із графи про хрещених батьків дізнаємося, що ними були парох Суража Володимир Козіцький та Марія, дочка Олексія Петрова, сестра Надії Глувко. Обряд хрещення здійснив ксьондз містечка Шумськ Зіновій Бачинський. Відповідно до записів встановлено що Ростислав Олександрович Глувко народився 8-го травня 1927 року в Суражі, а не у Кременці, як вважалося донедавна.
Родина жила під Замковою горою на вулиці Шумській. Тут, у національно свідомій родині виховувався майбутній художник-графік та іконописець. Батько Олександр Федорович був неодноразово заарештований, після чого сім`я була вивезена у Красноярський край, далі у Казахстан та Узбекистан. Там, Ростислав, 15-річний хлопець, змінивши національність у 1942 р., щоб якось врятуватися, вступив до лав польської армії, що поклало початок його блуканням світовими шляхами: Ірак, Іран, Палестина. Кінцевим пунктом стала Англія, а саме Лондон, де Ростислав оселився 1947 року, здобув вищу художню освіту у Мистецькій школі Гаммерсміт й активно зайнявся творчою діяльністю. Володіючи кількома мовами, закінчив вищий художній коледж. Найяскравіше талант митця виявився у книжковій графіці та іконописі, що принесло йому світове визнання.
У Великій Британії художник очолював секцію українських митців при Українському католицькому університеті в Лондоні. Його спадщину складають живописні картини та іконописні твори, станкова, книжково-журнальна та прикладна графіка, художній текстиль, кераміка малих форм й інших видів декоративного мистецтва, працював переважно художник у техніці темпери, олії, акриліку, акварелі.
Ростислав Глувко був активним членом Союзу українців Британії (СУБ), відіграючи певну роль у культурних ініціативах у Лондоні та в західній українській діаспорі впродовж 1950-1980 рр.
Найцікавіше творче надбання митця — іконописання, яким Ростислав Глувко захопився у 50-річному віці. Він є автором циклу ікон: «Вседержитель», «Ісус Христос», «Марія з дитям», «Борис і Гліб», «Святий Юрій».
Вперше його ікони експонували в «Галереї Еко» у Детройті, США (1980). Після цього — на виставках у Манчестері (1981), Брадфорді (1982), у картинній галереї Фойлз (Лондон, 1982), на Міжнародній виставці українських митців (Торонто, 1982), а також на персональній виставці в Українському католицькому університеті в Лондоні (1985).
Як художник, Ростислав Глувко звертався й до історичних тем. Загальне визнання дістали такі його картини, як «Хрещення України», «Похорон Пантелеймона Куліша», «Козака несуть», а також твори пейзажного мистецтва: «Церква в Маткові», «Річмонд-парк», «Венеціанська лагуна».
Понад 20 років успішно працював у галузі книжкової графіки. Десятки книг вийшли у світ, прикрашені його ілюстраціями. Спеціалісти найвище ставлять англомовне видання «Тисячоліття християнської культури в Україні», яке вийшло в Лондоні 1988 року.
Про своє життя Ростислав Глувко залишив книгу англійською мовою, щоб її читали у світі, а також щоб могла її читати дружина-італійка.
«Спомини» складаються із вступного слова Марти Єнкало (с.З-5), статті мистецтвознавця Романа Яціва «Поверх за поверхом мистецького досвіду Ростислава Глувка», самих «Споминів», післямови доньки Світлани Глувко, англомовного резюме. Самі спомини складаються із чотирьох частин, в яких автор розповідає про своє життя-буття.
Ростислав Глувко велику роль приділяв сімейним та родинним традиціям. Ціковим є факт, що мама Надія за своїм походженням була росіянкою і зовсім не заперечувала становленню Ростислава як українського патріота. На становлення молодого Глувка впливало сімейне оточення. У їхньому будинку частими гостями були лікар і письменник Василь Кархут, який певний час мешкав у домі Глувків; родина сенатора М.Черкавського (доля закинула його дружину Марію Іванівну з маленькою онучкою Олею в те саме село, де перебували й Глувки у Казахстані; кобзар і громадсько-політичний діяч Кость Місевич, а також така колоритна постать, як Роман Бжеський. У Кременці Ростислав десятирічному віці випробовує свої сили у малюванні поруч із учасниками пленерів при Кременецькому ліцеї, що відродився у міжвоєнний період.
Не малу роль на національне світосприйняття Ростислава Глувка вплинули роки проведені з батьками на засланні у Казахстані, де важка фізична робота гартувала сильний дух.
У розквіті творчих сил він відійшов на вічний спочинок 4 березня 1990 році через важку хворобу, не дочекавшись, коли Україна стане незалежною. Донька Світлана Глувко виконала заповіт батька: його прах перевезла в Україну до рідного Кременця і розвіяла на могилі діда Олександра Федоровича на Туницькому цвинтарі.
У Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Тараса Шевченка відкрили кімнату-музей художника-емігранта Ростислава Глувка. Все це стало можливим завдяки ініціативі голови Кременецької «Просвіти» Лілії Слідзинської, мистецтвознавця зі Львова Романа Яціва та ректора інституту Афанасія Ломаковича, організаторів міжнародної конференції «Він присвятив себе мистецтву» до 80-ліття від дня народження художника.
У вересні 2009 року донька художника Світлана подарувала Україні 29 мистецьких полотен батька. Спочатку полотна експонували у Національному художньому музеї України, де їх було високо оцінено. П’ять картин залишили в музеї, а 24 повернули до Кременця.

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська
Місто Кременець відоме не лише зі сторінок літописів, історичних монографій, а також із праць поетичних. Частина творчих кременчан описували край та місто у своїх творах, спогадах. До маловідомих поетів, творчість яких пов`язана із Кременецем належить Марія Кремінярівська.
Марія Кремінярівська, з дому Цимбалюк, у заміжжі Кавун, народилася 20 жовтня 1902 у місті Почаїв, яке славитися і до сьогодні своєю святинею, місто із специфічним творчим ореолом. За роки своєї невтомної праці проявила себе як письменницю, громадську діячку, палку патріотку.
Закінчила у місті Кременець українську гімназію (1921), торговельно-кооперативні курси. Проте, не зважаючи на професійну орієнтацію, її душа тяжіла до того, щоб писати.
Чоловік Марії Василь Пилипович був викладачем Української гімназії, проте помирає у молодому віці і Марія з донькою переїжджають до Львова, де поселяються у фотографа Леонтія Янушевича. Перед ІІ світовою війною родина Кавунів знову змушена вертатися до рідного міста.
Перші видані твори Марії Кавун присвячені новонародженій дочці, це «Оповідання про Надюсю», які ще у 30-х роках були надзвичайно популярними серед кременчан.
Книги «У рідному місті» та «Надюся у Львові», котрі були видані у Кременці у 1936 та 1938 році у друкарні Цвіка тиражем понад1000 примірників, були не менш шановані серед україномовного читача міста.
Із встановленням радянської влади на території Західної України Марію Кремінярівську у 1939 року арештовують із звинуваченням у націоналізмі, після чого вона відбула 8 років тюремного арешту у Казахстані.
Повернувшись 1947 року до Кременця, працювала бухгалтером. У 1949-1953 вона перебувала на спецпоселенні у Красноярському краї як політичноненадійна.
У планах поетеси було видати ще третю частину книги, оскільки дві попередні були пов`язані між собою епізодами. Третя частина мала б побачити світ під назвою «Срібні ковзани принцеси Дінь-Дінь». Проте, доля розпорядилася іншим чином.
Цікавим фактом є те, що твори Марії Кремінярівської розповідають про життя родини письменниці у рідному місті, про перебування у Львові. Це хороший зразок автобіографічної повістіУ своїх творах поетка зображує Кременець на переломі 20-30-х років, природа місцевості. Особливі варті уваги легенди та перекази які Марія Кремінярівська подає у своєму опрацюванні.
У 1975 році Марія Кавун-Кремінярівська виїхала до Австралії, а згодом до Канади, оскільки там проживала її донька. Вже закордоном поетеса видала автобіографічні книги «Вівці, вовки і люди» (Торонто, 1989), до якої окремими розділами увійшли «Оповідання про Надюсю»; «У тюрмі», «Лагер», «Додому! Додому!». Марію Антонівну реабілітовано у 1989 році.
3 січня 1999 року вона помирає далеко від омріяної батьківщини у місті Ошава, Канада, де і поховано її.
Творчість Марії Кавун-Кремінярівської є надзвичайно цінною, оскільки тісно пов`язана із локальною історією, особливо такого складного періоду в історії нашого міста. Поетеса у своїх творах активно описувала колорит міжвоєнного Кременця, частково згадувала місцеві легенди, які ще живо передавалися із уст в уста.

 

Оксана Лятуринська

Поетка Божою милостю
Оксана Лятуринська (1902-1970)


Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…”


Оксана Зінаїда Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцеромросійської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.

Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора(внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.

“Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В остиганні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.”

Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеяхЄвгена Маланюка.

У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини, та домомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

Творчість

Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).
Збірки:
Гусла (1938)
Княжа емаль (1941)
Материнки (1946)
Бедрик (1956)
Ягілка (1971)
Сьогодні одна з вулиць міста Кременець, на якій знаходиться загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 носить назву цієї видатної людини.

Георгій Петрук-Попик

Георгій Петрук-Попик

Народився Петрук-Попик 18 квітня 1932 року в с. Велика Іловиця Шумського району. Тобто в тому краї, де, по правді кажучи, і дотепер панує невисока національно-патріотична свідомість та існують ряд церков Московського патріархату. Тим не менше, майбутній поет виховувався в патріотичній родині. За професією – лікар. В оcтанні до початку перебудови роки працював заввідділом Тернопільської облсанепідемстанції. За покликанням Григорій Михайлович був поетом. З 1983 року – член НСПУ. З 1984 по 1992 рр. очолював Тернопільську обласну організацію НСПУ. Автор восьми книжок поезій і художньо-публіцистичних творів. Серед поетичних збірок поезій окремі є і на патріотичну тему, як наприклад: «Співоче поле», «Полум’я Волині», «Бережи Україну і свободу», «Це ти, Україно моя» (пісні).
Закінчив Енгельське військово-морське (1953) та Чортківське медичне (1957) училище. Служив на Балтійському та тихоокеанському флотах. Працював у медичних закладах Шумщини та Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут (1969). Завідував відділом облсанепідемстанції в Тернополі.
Був ініціатором і організатором створення обласних організацій: Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Меморіалу», першого в Україні Крайового руху. Згодом став головою Тернопільської крайової організації Народного руху України.
Друкуватися Георгій Петрук-Попик почав з 1956 року. Автор таких поетичних збірок: «Веселі птахи» (1981), «Тополиний сніг» (1982), «Пригорща жита» (1986), «Думаючи вголос» (1990), «Співоче поле» (1991), «Калиновий заспів» (1995), «Березневі послання» (1995), «Листків пожовклих переліт» (1997). Також він автор кантати «Бережи Україну й свободу» (1997) , роману у віршах «Полумʼя Волині» (1995), збірки «Калина між терням» (2007), книги «Аура слова і борні» (1984−1991), (2002), поеми-феєрії «Нурт Ніагари» (2003), прозово-публіцистичного репортажу «Погляд з третього неба» (2005).
Окремі поезії із згаданих книг перекладені болгарською, італійською та російською мовами.
Головна тема творчості поета – любов до рідної землі, до людини. Його поезія багата прекрасними взірцями пейзажної і інтимної лірики, реагуючи на важливі події в житті народу і держави. Георгію Михайловичу була дуже близька тема національно-визвольної боротьби Української повстанської армії, свідком якої він був.
Георгій Петрук-Попик за поетичну майстерість став лауреатом премії ім. братів Лепких та премії Уласа Самчука. Дипломований у номінації «Книга року» − «Інтелектуальний бестселер» за книгу «Аура слова і борні». Нагороджений відзнакою Міністерства культури Польщі «Заслужений діяч культури польської» (1986), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2002) та вищою нагородною відзнакою Народного руху України «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня (2004).
Георгій Петрук-Попик свого часу був одним із лідерів національного відродження в Тернополі і краї загалом, а також відомим поетом і публіцистом. Сучасникам Георгій Петрук-Попик найбільше запам’ятався як один з засновників Народного Руху України. Перша Крайова організація НРУ в Україні була створена саме в Тернополі в ніч з 24 на 25 березня 1989 року, що було на півроку раніше за проведення Установчого з’їзду НРУ, який відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 р. А тернопільська Крайова Рада НРУ була створена на зборах спілки письменників саме за згодою Г. М. Петрука-Попика, який тоді очолював Тернопільську організацію СПУ.
Від Тернопільщини Г. Петрук-Попик, М. Левицький, М. Куземко та В. Колінець були членами оргкомітету з проведення Установчого з’їзду НРУ. А на самому з’їзді від тернопільської делегації отримав слово лише Петрук-Попик, виступив конструктивно, разом з тим, як згадують його сучасники, – радикально.
Коли у квітні 1989 року Г. Петрука-Попика виключили з КПРС за «действия, противоречащие требованиям устава КПСС, политическую незрелость, потакание экстримистам и демагогам…» члени Крайової Ради НРУ, надіслали М. Горбачову телеграму протесту, мотивуючи тим, що його незаконно виключили, оскільки Народний Рух є громадською організацією за Перебудову, розпочату КПРС.
Г. Петрук-Попик після виключення з написав такого вірша:
«Чверть віку з дідьком у смолі купався,
чверть віку змії в серце заповзали.
Сьогодні – воля: од свого стовпа самі мене чортяки одв’язали».
У листопаді 1989 року Георгій Петрук-Попик працює над проектом передвиборчої рухівської програми кандидатів від НРУ у депутати до всіх рівнів рад, яка була прийнята в грудні 1989 року, головним пунктом цієї програми було відродження української державності.
У березні 1990 року Петрук-Попик був обраний депутатом Тернопільської облради, а у жовтні того ж року – депутатом Верховної Ради СРСР по Збаразькому виборчому округу. Серед народних депутатів Радянського Союзу від України Г. Петрук-Попик був одним з найрадикальніших. 24 грудня 1990 року у Верховній Раді проводилось поіменне голосування по питанню: «Хто виступає за збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?». «За» проголосували 1655 депутатів, «проти» – 20. У власній книзі «Аура слова і борні» Петрук-Попик напише: «Горбачов голосно вигукнув: «Негайно вивісити результати голосування, великими буквами показати тих, хто голосував «проти», нехай про них знає радянський народ». Серед цієї двадцятки було четверо депутатів від УРСР. Це письменники Р. Гром’як, Д. Павличко, Р. Федорів та Г. Петрук-Попик.
Маючи статус депутата Верховної Ради СРСР, Петрук-Попик мав право відвідувати сесійні засідання ВР УРСР. Був він на засіданні 3 серпня 1991 року, коли там виступав тодішній Президент США Джордж Буш-старший, Георгій Петрук-Попик разом із однодумцями протестували проти промосковської політики американського президента.
Після оголошення ГКЧП Петрук-Попик разом із побратимами-рухівцями зайняли принципову позицію не визнавати його. Одноголосно вирішили питання про скликання позачергової сесії ВР, на якій депутати мали засудити ГКЧП і прийняти Акт Незалежності України. Паралельно у приміщенні ВР засідала Президія Верховної Ради, де теж обговорювалось це питання. До членів президії входили 5 представників Народної Ради, які час від часу приходили до нас та інформували про хід обговорення, а саме, що більшість членів Президії ГКЧП підтримує. Лише 23 серпня Президія висловилась за проведення 24 серпня позачергової сесії. Питання проголошення Незалежності ще півдня 24 серпня обговорювалось у перервах сесії.
Про політичну діяльність Петрука-Попика як одного з перших рухівців описано в книгах «Три дні вересня вісімдесят дев’ятого», «Відродження держави» (Й. Шостака), «Пробудження»(В. Квасновського), «Вертеп» (Р. Гром’яка), «Україна постала з Народного Руху» (В. Колінця) та в багатьох інших публікаціях.
Помер Георгій Петрук-Попик 15 червня 2006 року, похований на цвинтарі у рідному селі. Нещодавно у Великоіловицькому навчально-виховного комплексу Шумського району відкрили літературно-меморіальний музей, присвячений діяльності Георгія Петрука-Попика. Музейну експозицію створили Марія Лавренюк і Сергій Синюк.
А у Тернополі до 85-літнього ювілею від дня народження відкрили меморіальну дошку Георгію Петруку-Попику. Її встановили на будинку, де розміщується Народний рух України.

Олександр Неприцький-Грановський

Серед славних українців, яких доля у різний час закинула далеко від рідної домівки, на терені США у 30-70-і роки ХХ століття чи не найбільшу популярність мав уродженець села Бережці, що на Кременеччині, Олександр Неприцький-Грановський (1887-1976), який у громадсько-політичному житті Америки і в науці відомий як професор Олександр Грановський.
Після закінчення школи у рідному селі Олександр навчався у Білокриницькій сільськогосподарській школі. Уже тоді писав чудові вірші.
У роки своєї юності він навчався у Києві в Комерційному інституті Довнар-Запольського, брав активну участь в українському громадсько-політичному русі, був членом клубу "Родина", до якого належали Микола Лисенко, Олена Пчілка, Микита Шаповал, Павло Богацький, інші. Він був діяльним просвітянином, співробітничав в "Українській хаті", входив до Етнографічної комісії, яку очолювала Олена Пчілка.
До США потрапив у 1913 році, бо був переслідуваний царською владою за активну антиросійську діяльність. У США він вчасно зрозумів, що мусить працювати в агрономії та біології, маючи певні знання і багаж. Треба було здобувати вищу освіту і йти в науку. Спочатку навчався в агрономічному коледжі (у Форт Коллінсі, Колорадо, був першим українським іммігрантом у цьому штаті). Потім зголосився до армії. Його доправили в Європу, у французьке містечко Бордо. Доки пройшов карантин Перша світова війна закінчилася. Після кількох місяців навчання в Сорбонському університеті (вивчав ентомологію), повертався в Колорадо і дорогою зупинився в Міннеаполісі. Далекого 1925 року у Вісконсинському університеті захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії з біологічних наук про попелиці. А з 1930–го року став професором Міннесотського університету. Олександр Неприцький-Грановський першим з українців став професором американського університету, прислужився своїм талантом американській науці, а відтак і економічному зростанню цієї країни. Він став визнаним авторитетом серед фермерів по боротьбі з комахами–шкідниками сільськогосподарських рослин.
Коли вчений прибув у Вісконсин, то дізнався, що поля у цілому штаті окупувала саранча — коники-стрибунці, які все поїдали. Керівництво штату звернулося до Неприцького–Грановського з проханням про допомогу. І йому це вдалося. Американці дали йому прізвисько Алекс Грасгоперівський (Олександр Скакун-Грановський). Саме Неприцькому-Грановському завдячує Америка розвитком бджільництва.
Проф. Грановський найбільш вагому роль зіграв у Організації державного відродження України у США, яка виникла 1929 року з ініціативи Євгена Коновальця. ОДВУ була легальною громадсько-політичною організацією української еміграції, лояльно ставилась до влади США, стояла на засадах християнської моралі і була надпартійною. Головними її завданнями було: виховати американських українців на чеснотах, знанні американської історії, культури, літератури, конституції; виховувати духовно і фізично; організовувати українське жіноцтво; пропагувати ідею побудови соборної України; надавати матеріальну допомогу братам в Україні; відстоювати єдність української нації; підтримувати зв'язки з українцями на рідній землі; брати участь у всіх визвольних змаганнях українського люду за незалежність і соборність.
Проф. Грановський у 30-ті роки очолював Міннесотський відділ ОДВУ, згодом став головою Центральної Управи ОДВУ США, розгорнув жваву діяльність. Під його керівництвом щорічно відзначались важливі історичні події і дати: день проголошення Універсалів УНР, день Злуки, дні пам'яті Тараса Шевченка, роковини гетьмана Івана Мазепи, дні трагічної загибелі провідників української нації Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Це засвідчують численні матеріали багатющого архіву проф. О. Грановського, що знаходиться у Центрі Досліджень Історії Імміграції при Міннесотському університеті, в якому фонд Олександра Грановського нараховує понад десять тисяч одиниць зберігання.
У помешканні проф. Грановського складались програми вечорів, формувались різноманітні документи, звернення, прокламації. Вчений був або доповідачем, або ж виголошував вступне слово як ведучий. Переважно він складав відозви, звернення до українців Америки, формував основні документи з'їздів Організації або ж Українського Конгресового Комітету Америки, в якому вчений також брав діяльну участь. Це були програми, доповіді, резолюції тощо.
На думку вченого, потрібно популяризувати важливі факти історії України, вшановувати видатні імена її діячів.
З нагоди 25-річчя перебування на чолі ОДВУ професорові О. Грановському надійшла телеграма від президента США Дуайта Айзенгауера, в якій високо оцінена діяльність керманича Організації, його зусилля.
Цікавими є політичні брошури, написані проф. О. Грановським англійською мовою в роки Другої світової війни. Автор прагнув, щоб якомога найбільше англомовних людей ознайомилась з такими працями: "Проблема незалежності України" (Вашингтон, 1940), "Україна — побойовище за волю" (Сейнт-Поул, 1944), "Необхідність вільної України для тривкого миру" (Нью-Йорк, 1945). Їх об'єднує одна думка: доля України і українського люду в роки війни та перспективи України у повоєнний час.
О. Неприцький-Грановський залишив велику поетичну спадщину, знаний і як вчений-ентомолог. Але мало хто знає про його мистецьку творчість. Олександр Анастасійович був добрим художником, мистецтвознавцем, писанкарем, фольклористом.
Навчаючись у 1909-1910 рр. у Києві в комерційному інституті О.Неприцький-Грановський, маючи вже тоді неабиякі здібності, оформляв численні виставки етнографічного характеру, фольклорні надбання. Згодом, перебуваючи у США, подібні виставки організовував й там. Як добрий знавець українського костюма, О. Неприцький-Грановський чимало зробив для популяризації народного одягу у США та Канаді. Всю свою родину — дружину, синів, дочок, невісток, онуків — одягав в українські вишиванки, демонструючи їх одяг на вечорах, концертах, виставках, у церквах, особливо до Різдвяних та Великодніх свят.
Як знавець історії українського мистецтва, вчений ще у київський період життя часто бував на художніх виставках, давав у різні часописи їх огляди з критичним і аналітичним осмисленням, зауваженнями. Кілька статей-оглядів з мистецького життя тодішнього Києва знаходимо на сторінках "Української хати" за 1912-1914 рр. Автор констатує, що українське мистецтво має своє оригінальне обличчя, виходить із глибокого народного джерела. Це мистецтво заслуговує уваги, зважаючи на його високий рівень, оригінальність і неповторність.
На початку 1913 р. вийшла друком велика стаття О. Авратинського (цей псевдонім стоїть і під іншими мистецтвознавчими статтями) під назвою "Естетика в житті українського громадянства". Автор дає аналіз тогочасного музичного життя, торкається теми народного одягу, його стилів, наголошує на необхідності використання народних традицій.
З особливою теплотою відгукується О. Неприцький-Грановський про виставку робіт художника Тимофія Сафонова, з яким мав не раз тривалі розмови, був знайомий з ним ще з часів Кременця, коли брав у нього уроки малювання в 1906 році.
Працював О. Неприцький-Грановський і як графік. Одна з перших його робіт "Волинський будинок" репродукована у часописі "Рідний край" за 1916 рік. На малюнку видно, як майстерно відтворена архітектура старого палацу в Бережцях з конусоподібними вежами, готичними рисами стилю. А з тогочасних графічних робіт зберігся портрет Тараса Шевченка, виконаний олівцем ромірами 60x55 см з підписом А. Неприцький-Грановський.
Портрет тривалий час зберігався у поетової сестри Марії Борисенко, що зберігається у експозиції літературно-меморіального музею О. Неприцького-Грановського у Бережцях. Кілька пейзажних робіт, виконаних олійними фарбами, зберігаються у синів О. Неприцького-Грановського в США. Олійні роботи відтворюють мальовничі місця рідних Бережець та їх околиць.
Та найбільше художній талант Неприцького-Грановського виявився у писанкарстві. Приїхавши 1930 року до Міннеаполіса із сусіднього штату, вчений розпочав працю над відродженням цього давнього українського народного мистецтва. Колекція його писанок стала чи не найбільшою у США. У квітні 1972 р. вона нараховувала вже півтори тисячі одиниць, а під кінець його життя — біля двох з половиною тисяч. Нині вона знаходиться в Українському музеї в Торонто, Канада. Як писанкар художник сам створював численні графічні малюнки. Потім наносив їх на шкаралупи яєць. Усіх зразків малюнків для писанок зібрав аж 1836. Ці зразки зберігаються у фонді проф. Ол. Грановського в м. Сент-Поул, в архіві при університеті.
У містах Сент-Поул та Міннеаполіс О. Неприцький-Грановський організував цілу школу писанкарства. До виготовлення їх залучав своїх дітей та онуків. Всі вони займались писанкарством напередодні великодніх свят. Про його писанкарську школу заговорила україно- та англомовна преса. Численні статті появилися у США, Канаді, Західній Європі.
Малював він і вітальні картки з нагоди Нового року, свят Різдва чи Великодня. В його архіві зберігається поштівка 8х12 см., на якій відтворена сцена зимового вечора, група колядників із зіркою, сільська хата, двобанна дерев'яна церква.
15 січня 1966 року під час відкриття відділу Україніки у Міннесотському університеті, з ініціативи проф. О. Грановського було організовано етнографічну виставку. На ній експонувались вишивки, килими, одяг, кераміка, різьба на дереві, інші витвори українського ужиткового мистецтва.
Широкий відгук знайшла публікація статті "Український Великдень", поміщена у часописі "Інтернаціональна географія" (англійською мовою). В ній подана велика кольорова розгортка з блоком писанок, шість невеликих у кольорах фото, на яких простежується техніка виконання писанок.
Незабаром дирекція одного з найбільших виставкових зал Вашингтону Експорерс Холл попросила проф. О. Грановського представити на виставку кілька сот його писанок. 256 найкращих писанок були вперше представлені для огляду у столиці США. За короткий час виставку відвідало понад 50 тис. чоловік.
Дванадцять писанок з його колекції було передано президентові США Річарду Ніксону та його дружині у подарунок. Від президента надійшла телеграма-подяка і побажання веселих свят Великодня усім українцям Міннесоти.
Під кінець свого життя працював над монографією англійською мовою «Мистецтво символіки українських писанок». Планувалось, що вийде друком у 1976 році. На жаль, смерть припинила подальшу працю над монографією.
Під впливом чоловіка Ірена Грановська, голландка за походженням, уклала кілька машинописних статей англійською мовою з питань української народної творчості, звичаїв. Ось назви її праць: "Українські жіночі костюми", "Весілля на Україні", "Українська мудрість", інші. Вагомо, що американка голландського походження прагнула осягнути традиції українського народу, сином якого був її чоловік.
Оскільки Олександр Неприцький писав поезію, тому частина творів була покладена на музику. Один з найбільш популярних музичних творів – пісня Сергія Яременка на вірш О. Неприцького-Грановського "Хрест волі". Вірш народився під враженнями підготовки святкування сторіччя Канади, яке відзначалося 1967 року.
Кілька пісень створив на слова поета О.Неприцького-Грановського Василь Шуть. Це романс "Дружині", "Люби її, нам рідну Україну" (соло для сопрано чи тенора), "Мамі", Роман Придаткевич написав музику на його вірші "Мій голос", "Поклик" ("Гукайте їх"), "Літні пастелі", інші. Ноти до пісні «Мій голос» композитор надіслав авторові слів з таким дарчим написом: „Олександрові Неприцькому-Грановському цей скромний дарунок в знак пошани та любові. 11 червня 1976 року".
Помер Олександр Неприцький-Грановський у 1976 р. в м. Сент-Пол (США), його творча спадщина повернулася в Україну головним чином завдяки зусиллям дослідника із Кременця вже покійного Гаврила Чернихівського.

Кременеччина очима Миколи Костомарова

Кременеччина з давніх-давен вабила до себе мандрівників, науковців, дослідників. Відомі історичні та релігійні місця у ще і до сьогодні криють у собі сторінки маловідомого і таємничого, тому молоді енергійні ентузіасти намагалися побувати у наших місцях. Історики, літератори, політичні діячі прагнули побувати у славнозвісних «Волинських Афінах». Одним із славетних людей, якому вдалося побувати у Кременці та Почаєві був Микола Костомаров. 

Микола Іванович Костомаров народився у 1817 році в с. Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 році позбувся кріпацької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 року склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 році був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 року за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859-1862 рр. був екстраординарним професором університету. У 1860-1885 рр. був членом-редактором Археографічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 році був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, у 1869 році – почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 році членом Південнослов'янської академії.
Яскравою сторінкою життя М. Костомарова стала його праця протягом жовтня 1844 – серпня 1845 років старшим учителем історії Pівненської гімназії. Як творча натура, він у 1845 p. двічі здійснив подорожі до визначних місць Волинської гyбepнії, у ході якої він відвідав Корець, Острог, Дермань, Гощу, Пересопницю, Тайкури, Дубно, Кременець, Берестечко та інші містечка і села краю, оглянув їх пам'ятки та культури, зібрав велику кількість історичних фактів, народних пісень, переказів, спогадів і свідчень. Перебування на Волині упевнило М. Костомарова взятися за ґрунтовне дослідження Визвольної війни українського народу XVІІ ст. Саме Костомаров поклав початок наукового вивчення Берестецької (1651 p.), Почаївської (1672 р.) битв та інших вагомих подій минулого Волині. Про своє перебування на Волині Михайло Костомаров згадує в листах до відомого українського етнографа – К. Сементовського, а також в нарисі «Из прожитих на Волини дней». Записи пісень, які зробив на Волині, опублікував у збірнику Д. Мордовця «Малорусский литературный сборник» у 1859 р. та в фундаментальній праці О. Чубинського – «Труды этнографическо-статиской экспедиции в Западно-русский край» за 1874 т.у.
Микола Костомаров описав давні волинські місцевості під час своїх подорожей 1844 і 1845 років. У книзі написаній науковцем «Старожитності Волині», яку підготував до друку і переклав з російської бродівський історик Дмитро Чобіт, подаються цікаві відомості з минулого Волинського краю.
Із спогадів Костомарова довідуємось, що працюючи викладачем Рівненської гімназії у нього виникло велике бажання познайомитися із південно-західною частиною Російської імперії. Тому, на страсному тижні 1845 року він відправився у свою другу подорож на Волинь, через Дубно до Кременця і Почаєва, з метою відвідати ще й Вишнівець та Берестечко.
Цікавим був тогочасний шлях науковця із Дубна до Кременця, оскільки їхав він через містечко Вербу (сьогодні село), де дослідник побачив цікавий курган на околиці поселення. Поспілкувавшись із місцевими старожилами Микола Костомаров з`ясував, що це є поховання легендарного народного месника часів Хмельниччини Шолудливого Буняка.
До Кременця Микола Косотмаров в`їжджав через славнозвісний Королівський міст над рікою Іква (сьогодні це село Великі Млинівці).
Приїхавши у великодню п`ятницю у Кременець, він піднявся на дуже круту, згідно слів самого Костомарова, гору Бону (Замкову гору), де оглянув руїни давнього замку. Сходження на вершину було надзвичайно важким для науковця, проте з висоти йому відкрилась прекрасна панорама міста, що розкинулось біля підніжжя гори, а вдалині виднілися гірські хребти. У спогадах Костомарова збереглися описи замкової криниці та легенди пов`язані із королевою Боною та підземеллями кременецької фортеці. Зі слів науковця відомо, що кожен відвідувач кременецького замку за традицією кидав камінь у замковий колодязь, тому криниця була закидана камінням. У період 1845 року на замковому подвір`ї проглядалися руїни інших фортечних споруд так званих світлиць (сьогодні залишків давніх фундаментів не видно і первісне планування замку важко уявити), гарно проглядалися отвори у мурах призначені для стрільби з гармат та піщалей.
Перебуваючи у Кременці, Микола Костомаров відвідав Кременецький ліцей – давній Єзуїтський колегіум, де у той час діяла Волинська духовна семінарія. Один із вчителів семінарії Тіхоміров дав Миколі Костомарову рекомендаційний лист до архімандрита Почаївської лаври. Наступного дня дослідник побував на ранковій літургії у кафедральному соборі св. Миколая міста Кременця, приміщення якого давніше використовувалися францисканським монастирем. Зі слів Костомарова, відомо, що навколо святині у той час можна було побачити численні уламки давніх кам`яних скульптур, які прикрашали фасад давньої святині.
У Почаєві Микола Костомаров зупинився у єврейському постоялому дворі і одразу вирушив до Свято-Успенської лари, де йому вдалося поспілкуватися із архімандритом, із уст якого він дізнався безліч місцевих легенд, переказів, почув історії про особливості архітектурного комплексу монастиря. Дослідник у своїх описах детально характеризує вигляд Свято-Успенського храму, цікавим є той факт, що у той період часу він зберіг багато елементів католицького декору та орган. Дослідника допустили до монастирської бібліотеки, де він оглянув рідкісні і досить цікаві книги. Зі слів Миколи Костомарова достеменно відомо як виглядало одне із особливо чтимих місць Свято-Успенської Почаївської лаври – камінь зі слідом стопи Божої Матері.
За рекомендацією графа Мнішека, тогочасного власника Вишнівецького палацу, Микола Костомаров у Кременці зустрівся із мешканцем міста Радзимінським, який наче б то володів цінними рукописами, що відносилися до епохи Богдана Хмельницького і це надзвичайно цікавило науковця.
Записи Миколи Костомарова цікаві для краєзнавства, оскільки йому вдалося зафіксувати факти з історії міста Кременця та Почаєва, які довгий час передавались в усній формі. Спогади Костомарова заповнюють ті недослідженні прогалини з локальної історії регіону, а маловідомі легенди були зафіксовані дослідником і таким чином не втрачені.

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Кузнею волинських духовних кадрів була духовна семінарія в Кременці, яка була заснована 1919 р. із залученням викладацького складу колишньої Хомської духовної семінарії. Кременецька духовна семінарія славилась не лише викладацькими кадрами, а також і своїми випускниками, які після закінчення навчального закладу влилися в суспільне, духовне життя і відзначилися своєю діяльністю. У семінарію приймали не лише дітей духовенства, тут мали змогу навчатися діти-сироти, діти вчителів, різноробочих. Серед відомих вихованців варто згадати тих, які вписалися в історію нашого волинського краю або ж і всієї України.
Олег Штуль-Жданович виходець із Житомирщини. Вступає до Кременецької духовної семінарії, оскільки походив із священицького роду. Після випускних екзаменів у 1934 році, вступає та закінчує філософський факультет Варшавського університету та вступає у лави ОУН. У 40-их роках допомагає організовувати мережу цієї організації. Під час війни перебував у німецьких концтаборах, звільнившись з яких емігрував до Австрії, Франції. На еміграції займається редагування часопису «Українське слово», а у 1964 році очолює провід ОУН. Протягом свого життя невтомно займався справами української держави та справою відродження українського народу.
Василь Штуль – брат Олега Штуль-Ждановича. Також закінчив духовну семінарію у Кременці у 1936 році і аналогічно став членом ОУН. Наприкінці 1941 року вступає у новостворений партизанський загін у антоновецьких лісах під командуванням Хрона (Микола Медвецького), де займався вишколом новобранців, вів політично-освітню роботу, редагував часопис повстанців «Повстанець». Загинув під час одного із боїв.
Юрій Пундик вступив до духовної семінарії у 1929 році, згодом закінчив філософський факультет Лбвівського університету. На початку Другої світової війни став активним членом ОУН, був провідником даної організації на Волині із підпільними псевдо Юрій Миколин, Юрій Селюцький. У 1944 році після активної політичної діяльності, емігрує за кордон, де займається публіцистикою, піднімає питання незалежності України, подальшої долі українського нарду.
Віталій та Іван Маслюки навчалися у семінарії протягом 30-х років ХХ ст. Віталій завершив навчання у 1939 році і ступив на шлях викладацької діяльності у Вербовецькій семирічці Лановецького району Тернопільської області. Після закінчення Другої світової війни завершує навчання у Львівському університеті на факультеті іноземної мови, і тут витримує конкурс на викладача грецької мови, яку досконало засвоїв ще у Кременецькій духовній семінарії. Займаючись викладацькою роботою, Віталій Маслюк займається науковими пошуками. Він являється автором монографії про розвиток теорії літератури в Україні, він багато перекладав з давньогрецької та латині. Після довголітньої викладацької практики професор Маслюк видає підручник з латинської та давньогрецької мови , хрестоматію античної літератури, яка вийшла у світ у 1994 році. Цікаво те, що твори до хрестоматії були перекладені на українську самим професором.
Іван Сойко сформувався також у стінах Кременецької духовної семінарії, після закінчення якої продовжив своє навчання у Варшавському університеті на історичному та філософському факультетах. Із початком Другої світової війни Іван Сойко повертається на Україну, приїжджає до Кременця, де працює викладачем історіїу загальноосвітній школі № 3. У 1944 році його мобілізували до радянської армії, дійшов до Берліна, пержив страшні поранення, проте повернувя живим. Іван Сойко із сім`єю поселяються у Львові, де він працює в Інституті історії Академії наук під керівництвом Крип`якевича.
Андрій Вериківський, брат відомого музиканта Михайла Вериківського, також навчався у Кременецькій духовній семінарії, після закінчення якої одружився та був направлений на вчительську роботу у села Кременеччини. Після закінчення війни, Андрій Вериківський повертається до Кременця, де працює вчителем музичної школи, школи № 1 та Сапанівської школи. У всіх навчальних закладах він не лише навав дітей відповідно до загальної навчальної програми, а також організовував учнівські хори, пропагував національну музику.
У стінах Кременецької духовної семінарії навчався також батько відомої української поетеси Галини Гордасевич – Леонід Гордасевич. Протягом 9 років навчався у вищезгаданому закладі, таким чином закінчив повний курс навчання. Після навчання у Варшавського університету, був рукоположений у сан священника у Свято-Успенській Почаївській лаврі і згодом був направлений до Білорусії, де отримав свій перший приход. У 1946 році як священника його засудили на 10 років таборів. Свої останні роки життя він провів у Черкасах, поряд із дружиною, у 80-х роках коли відкривалися заново храми його запросили служити у місцевих церквах, на що він радо погодився.
Варто згадати випускника Кременецької духовної семінарії Юрія Шумовського – археолога, православного священика родом з Волині. Навчався у Дубенській гімназії та Кременецькій духовній семінарії. Закінчив Варшавський університет у 1934 році. Протягом 1934-1938 років був делегатом з Волині Варшавського археологічного музею, віднайшов рештки палеомастодонта – предка мамонтів та слонів. Це була перша знахідка кісток цієї праісторичної тварини в Україні у с. Вілігори близько Рівного. За німецької окупації був директором Рівненського обласного музею. Після евакуації музею вчений зі своєю дружиною опинився в Західній Німеччині, потім працював у Франції. Юрій Шумовський став першим українським вченим, що досліджував Африку. В 1951–1956 років за дорученням Французького Інституту Чорної Африки в Судані провадив археологічні розкопки в Африці, був директором музею у Бамако. Опублікував нариси «Під гарячим сонцем Африки» (1956 р.). Юрій Шумовський був дійсним членом НТШ починаючи з 1958 року. У 1957 році Шумовський залишив Африку й оселився в США. На американському континенті він був викладачем в кількох університетах, зокрема, викладав антропологію, еволюцію людства, історичну геологію, доісторичну археологію, історію культури слов’янських народів, археологію України. Також брав участь в міжнародних конгресах, симпозіумах у Польщі, Сенегалі, Алжирі, США, Канаді
Авенір Коломієць – поет, письменник, журналіст, режисер. Закінчив Клеванське духовне училище та Духовну семінарію в Кременці, теологічний факультет Варшавського університету з відміними знаннями. Священницької хіротонії не приняв, оскільки ще під час навчання у Волинській духовній семінарії розпочав літературно-журналістську працю. Його наставником був викладач української мови та літератури професор Филимон Кульчинський. Друкувався в українських часописах, зокрема в найпрестижнішому «Літературно-науковому віснику».
У 1941-1944 pp. творчо працював в м. Дубно: був співробітником газети «Волинь» у Рівному, редактором двотижневика «Школярик», активістом «Просвіти», керівником її театральної студії. У 1944 році з сім'єю виїхав на еміграцію, перебував в таборах ДІ-ПІ, де брав активну участь в творчому українському житті як поет, журналіст, митець.
Архієпископ Іов (Кресович) в миру Володимир Кресович був вихідцем із священницької родини. У 1922 році закінчує Кременецьку духовну семінарію у сані диякона і відразу єпископ Діонісій рукоположив його у сан священника в Миколаєвській церкві Кременецького Богоявленського монастиря.
Довгий час Володимир Кресович служив у Волинській єпархії та паралельно виконував функції протисектантського місіонера, навчав Закону Божого. Після смерті дружини у 1942 році він приймає у Почаївській лаврі монаший постриг з іменем Іов, а 24 червня 1942 року був возведений у сан архімандрита, отримав єпископську хіротонію та очолив Луцьку єпископську кафедру, а після вбивста єпископа Олексія (Громадського) очолює Кремненецьку та Дубенську кафедри. Єпископ Іов виявив стійкість у служінні церкві під час радянських гонінь на церкву, закликав віруючих захищати храми від закриття, особливо коли перебував на єпископській кафедрі в Чебоксарах, за що був арештований і засланий на 3 роки у табори суворого режиму
Ще одним із відомих випускників Кременецької духовної семінарії був отець Пантелеймон (Рудик), який згодом став архієпископом Едмонтським та Канадським (Російська Православна Церква). У 1912 році у віці 14 років приходить у Почаївську лавру, де був прийнятий у число її вихованців. У 1920 році прийняв монашество з іменем Пантелеймон. Протягом 1922-1924 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії, вже будучу ієромонахом.
Довгий час був настоятелем львівського Свято-Георгієвського храму, проповідував перехід приходів з уніатства в православ`я, відкрив школу для підготовки місіонерів. У 1929 році був возведений у сан ігумена, архімандрита і назначений настоятелем Загаєцького монастиря святого Іоанна Милостивого, де суттєво підніс рівень духовного життя та активізував господарську діяльність обителі. У 1933 році був назначений намісником Почаївської лаври, де доклав чималих зусиль відносно відновлення богослужбового уставу, порядку ведення служб, оскільки події попередніх років негативно відбилися на духовному устрої монастиря. Його стараннями у 1934 році була відкрита богословська 6-річна школа для іноків. Отець Пантелеймон залучив громадськість до ремонту Свято-Успенського собору Почаївської лаври. Згодом він отримав хіротонію на єпископа Львівського, пробувши намісником лаври до 2 червня 1941 року. Приймав участь у Почаївському зібранні 18 серпня 1941 року організованого архієпископом Олексієм (Громадським), таким чином долучившись до утворення тимчасової автономної Української Православної церкви. Під час німецької окупації перебував у Києві, де активно відновлював закриті храми та висвячував духовенство. Останні 20 років свого життя єпископ Пантелеймон провів за кордоном.
Сьогодні знаним випускником Кременецької духовної семінарії є Петро Огризенко. У тридцятилітньому віці вступає до семінарії у Кременці, яку завершує у 1923 році і відразу отримує сан дикона, а згодом священника. Отець Петро служив на приходах Волинської єпархії. На початку Другої світової війни виїжджає в Польщу, де працює на приході в селі Чортовці. Проте, віддане служіння пастиря не злишалось поза увагою багатьох сил і 10 квітня 1944 року його під час літургії було вбито. У 2003 році його прославлено Польською Православною Церквою у Соборі Холмських та Підляшських мучеників, 20 липня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви включив його ім`я у Собор Волинських святих.
Випускником Кремененецької семінарії став також архієпископ Філадельфійський та Пенсильванський Православної церкви в Америці Кіпріан (Борисевич). Закінчивши семінарію у 1925 році, він одружується, отримує священницький сан і був направлений на служіння до Литви, паралельно навчаючись на богословському факультеті Варшавського університету. Протягом 1939-40 рр займав посаду інспектора релігійного виховання у Вільно. Під час Другої світової війни організовував православні приходи у Австрії та Німеччині. Вже у 1949 році переїжджає до США, де продовжує пастирське служіння у Канзас-Сіті, Балтимор, Степфорд. Служіння на приходах поєднував із видавничою діяльністю, редагував православні часописи, а після смерті дружини у 1961 році приймає монаший постриг. Тоді ж о.Кіпріана хіротонізують у єпископа Вашингтонського, вікарія Нью-Йоркської єпархії Православної Церкви Америки. Окрім адміністративного служіння, отець Кіпріан цікавився і виклацькою справою. Він став ректором Свято-Тихоновської духовної семінарії у Південному Ханаані (Пенсильванія), яккий функціонував при свято-Тихонівському монастирі у тому ж місті. Тут же він помер і був похований
Одним із священників-випускників Кременецької духовної семіарії був Сергій Захарчук, родом із священницької сім`ї. Закінчивши семінарію у Кременці, він на передодні Другої світової війни приймає священницький сан. Пастирське служіння здійснював на території Польщі на Томашовщині, де 6 травня 1943 року на його дім було здійснено напад, а Сергія Захарчука вбито як православного священника. Весною 2003 року його прославлено Польською Православною церквою в Соборі Холмських і Підляшських мучеників. Нетлінне тіло святого знаходяться на даний момент у Холмському кафедральному соборі. 20 червня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви відніс його ім`я до Собору Волинських святих.
Відомим для кременчан випускником Кременецької духовної семінарії був Микола Матерський – диригент, фольклорист, музикант. У 1929 році він вступає до Православної духовної семінарії в м.Кременці, де активно долучається до різноманітної діяльності, керує хором семінаристів.
У 1936 році Микола Матерський вступив на теологічний факультет Варшавського університету, проте Друга світова війна перекреслила всі плани. З осені 1939 року він отримує посаду директора школи у с. Великих Фільварках (нині – с. Плоске Кременецького району), де викладав українську мову та літературу. З 1941 року працював у Кременецькій середній школі № 3. одночасно керуючи хором Туницької церкви. У 1958 році Микола Матерський заочно закінчив Львівський університет і лише тоді отримав право викладати українську мову та літературу в середній школі. Упродовж 1976-1989 років він працював керівником художньої самодіяльності в с.Плоскому. У 1990 році власним ентузіазмом створив хор Української православної автокефальної церкви, який у 1991 році у м. Львові на фестивалі хорів УПАЦ зайняв перше місце. Микола Матерський присвятив себе популяризації української пісні, церковної музики. Він самовіддано, наполегливо працював для духовного відродження рідного народу. Помер Микола Матерський 30 березня 2006 року.
Семен Гаюк також належить до випускників Духовної Семінарії в Кременці та Богословського факультету Варшавського університету (закінчив університет у 1933 році). Заарештований польською поліцією 1939 року й ув’язнений до концтабору Береза Картузька. В часі Другої світової війни мешкав у Заславі, де займався справою відродження церкви. Був організатором Комітету допомоги полоненим. Від 1944 року перебував на еміґрації спочатку в Німеччині, а від 1950 року – у США. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук. У 1968 здобув ступінь доктора філософії. Семен Гаюк являється автором спогадів «Від церковного престола до Берези за дроти», богословських праць «Короткий православно-християнський катихизис», «На Божій ниві: бесіди на свята дванадесяті та інші», «Святий Феодосій Углицький, Архієпископ Чернігівський на тлі своєї доби», «Унійна діяльність Мелетія Смотрицького: історичний нарис». Помер у 1997 року на чужині.
Ананій Теодорович був родом із Волині, а свою духовну освіту також здобував у Кременецькій духовній семінарії, яку завершив у 1925 році і відразу після одруження був рукоположений у священницький сан. Своє служіння здійснював на Ковельщині, Рівненщині. Протягом 1942-43 рр. виконува обов`язки секретаря при єпископі Платоні у рівненському церковному управління тоді проголошеної автономної церкви. Після війни емігрує до Австралії, де з благословення митрополита УАПЦ Полікарпа займався організацією православних приходів та виконував функції голови Вищого церковного адмінісраторо митрополичої єпархії УАПЦ, редагував православні часописи. На його кошти було збудовано у Сіднеї Свято-Покровський православний храм.
Навчався у Кременецькій духовній семінарії і Федір Юркевич, який закінчив її у 1924 році, одружився, був рукоположений. Вже у 30-х роках після завершення богословського факультету Варшавського університету та після тривалої пастирської роботи, його залучають до загально єпархіальних справ Волинської єпархії. Священник Федір Юркевич виконував функцію духівника Кременецької духовної семінарії, а згодом був призначений третім священником кафедрального собору св.Миколая у Кременці, а вже починаючи із 1941 року він став секретарем відновленої Волинської духовної консисторії та близьким співробітником митрополита Олексія (Громадського). Федір Юркевич загинув одночасно із митрополитом Олексієм, прямуючи в одному автомобілі до Рівного.

Кременеччина туритстичнаНаціональний природній парк "Кременецькі гори"Кременецький ботанічний садМузей Юліуша Словацького