Ukrainian English Polish Russian

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Кузнею волинських духовних кадрів була духовна семінарія в Кременці, яка була заснована 1919 р. із залученням викладацького складу колишньої Хомської духовної семінарії. Кременецька духовна семінарія славилась не лише викладацькими кадрами, а також і своїми випускниками, які після закінчення навчального закладу влилися в суспільне, духовне життя і відзначилися своєю діяльністю. У семінарію приймали не лише дітей духовенства, тут мали змогу навчатися діти-сироти, діти вчителів, різноробочих. Серед відомих вихованців варто згадати тих, які вписалися в історію нашого волинського краю або ж і всієї України.
Олег Штуль-Жданович виходець із Житомирщини. Вступає до Кременецької духовної семінарії, оскільки походив із священицького роду. Після випускних екзаменів у 1934 році, вступає та закінчує філософський факультет Варшавського університету та вступає у лави ОУН. У 40-их роках допомагає організовувати мережу цієї організації. Під час війни перебував у німецьких концтаборах, звільнившись з яких емігрував до Австрії, Франції. На еміграції займається редагування часопису «Українське слово», а у 1964 році очолює провід ОУН. Протягом свого життя невтомно займався справами української держави та справою відродження українського народу.
Василь Штуль – брат Олега Штуль-Ждановича. Також закінчив духовну семінарію у Кременці у 1936 році і аналогічно став членом ОУН. Наприкінці 1941 року вступає у новостворений партизанський загін у антоновецьких лісах під командуванням Хрона (Микола Медвецького), де займався вишколом новобранців, вів політично-освітню роботу, редагував часопис повстанців «Повстанець». Загинув під час одного із боїв.
Юрій Пундик вступив до духовної семінарії у 1929 році, згодом закінчив філософський факультет Лбвівського університету. На початку Другої світової війни став активним членом ОУН, був провідником даної організації на Волині із підпільними псевдо Юрій Миколин, Юрій Селюцький. У 1944 році після активної політичної діяльності, емігрує за кордон, де займається публіцистикою, піднімає питання незалежності України, подальшої долі українського нарду.
Віталій та Іван Маслюки навчалися у семінарії протягом 30-х років ХХ ст. Віталій завершив навчання у 1939 році і ступив на шлях викладацької діяльності у Вербовецькій семирічці Лановецького району Тернопільської області. Після закінчення Другої світової війни завершує навчання у Львівському університеті на факультеті іноземної мови, і тут витримує конкурс на викладача грецької мови, яку досконало засвоїв ще у Кременецькій духовній семінарії. Займаючись викладацькою роботою, Віталій Маслюк займається науковими пошуками. Він являється автором монографії про розвиток теорії літератури в Україні, він багато перекладав з давньогрецької та латині. Після довголітньої викладацької практики професор Маслюк видає підручник з латинської та давньогрецької мови , хрестоматію античної літератури, яка вийшла у світ у 1994 році. Цікаво те, що твори до хрестоматії були перекладені на українську самим професором.
Іван Сойко сформувався також у стінах Кременецької духовної семінарії, після закінчення якої продовжив своє навчання у Варшавському університеті на історичному та філософському факультетах. Із початком Другої світової війни Іван Сойко повертається на Україну, приїжджає до Кременця, де працює викладачем історіїу загальноосвітній школі № 3. У 1944 році його мобілізували до радянської армії, дійшов до Берліна, пержив страшні поранення, проте повернувя живим. Іван Сойко із сім`єю поселяються у Львові, де він працює в Інституті історії Академії наук під керівництвом Крип`якевича.
Андрій Вериківський, брат відомого музиканта Михайла Вериківського, також навчався у Кременецькій духовній семінарії, після закінчення якої одружився та був направлений на вчительську роботу у села Кременеччини. Після закінчення війни, Андрій Вериківський повертається до Кременця, де працює вчителем музичної школи, школи № 1 та Сапанівської школи. У всіх навчальних закладах він не лише навав дітей відповідно до загальної навчальної програми, а також організовував учнівські хори, пропагував національну музику.
У стінах Кременецької духовної семінарії навчався також батько відомої української поетеси Галини Гордасевич – Леонід Гордасевич. Протягом 9 років навчався у вищезгаданому закладі, таким чином закінчив повний курс навчання. Після навчання у Варшавського університету, був рукоположений у сан священника у Свято-Успенській Почаївській лаврі і згодом був направлений до Білорусії, де отримав свій перший приход. У 1946 році як священника його засудили на 10 років таборів. Свої останні роки життя він провів у Черкасах, поряд із дружиною, у 80-х роках коли відкривалися заново храми його запросили служити у місцевих церквах, на що він радо погодився.
Варто згадати випускника Кременецької духовної семінарії Юрія Шумовського – археолога, православного священика родом з Волині. Навчався у Дубенській гімназії та Кременецькій духовній семінарії. Закінчив Варшавський університет у 1934 році. Протягом 1934-1938 років був делегатом з Волині Варшавського археологічного музею, віднайшов рештки палеомастодонта – предка мамонтів та слонів. Це була перша знахідка кісток цієї праісторичної тварини в Україні у с. Вілігори близько Рівного. За німецької окупації був директором Рівненського обласного музею. Після евакуації музею вчений зі своєю дружиною опинився в Західній Німеччині, потім працював у Франції. Юрій Шумовський став першим українським вченим, що досліджував Африку. В 1951–1956 років за дорученням Французького Інституту Чорної Африки в Судані провадив археологічні розкопки в Африці, був директором музею у Бамако. Опублікував нариси «Під гарячим сонцем Африки» (1956 р.). Юрій Шумовський був дійсним членом НТШ починаючи з 1958 року. У 1957 році Шумовський залишив Африку й оселився в США. На американському континенті він був викладачем в кількох університетах, зокрема, викладав антропологію, еволюцію людства, історичну геологію, доісторичну археологію, історію культури слов’янських народів, археологію України. Також брав участь в міжнародних конгресах, симпозіумах у Польщі, Сенегалі, Алжирі, США, Канаді
Авенір Коломієць – поет, письменник, журналіст, режисер. Закінчив Клеванське духовне училище та Духовну семінарію в Кременці, теологічний факультет Варшавського університету з відміними знаннями. Священницької хіротонії не приняв, оскільки ще під час навчання у Волинській духовній семінарії розпочав літературно-журналістську працю. Його наставником був викладач української мови та літератури професор Филимон Кульчинський. Друкувався в українських часописах, зокрема в найпрестижнішому «Літературно-науковому віснику».
У 1941-1944 pp. творчо працював в м. Дубно: був співробітником газети «Волинь» у Рівному, редактором двотижневика «Школярик», активістом «Просвіти», керівником її театральної студії. У 1944 році з сім'єю виїхав на еміграцію, перебував в таборах ДІ-ПІ, де брав активну участь в творчому українському житті як поет, журналіст, митець.
Архієпископ Іов (Кресович) в миру Володимир Кресович був вихідцем із священницької родини. У 1922 році закінчує Кременецьку духовну семінарію у сані диякона і відразу єпископ Діонісій рукоположив його у сан священника в Миколаєвській церкві Кременецького Богоявленського монастиря.
Довгий час Володимир Кресович служив у Волинській єпархії та паралельно виконував функції протисектантського місіонера, навчав Закону Божого. Після смерті дружини у 1942 році він приймає у Почаївській лаврі монаший постриг з іменем Іов, а 24 червня 1942 року був возведений у сан архімандрита, отримав єпископську хіротонію та очолив Луцьку єпископську кафедру, а після вбивста єпископа Олексія (Громадського) очолює Кремненецьку та Дубенську кафедри. Єпископ Іов виявив стійкість у служінні церкві під час радянських гонінь на церкву, закликав віруючих захищати храми від закриття, особливо коли перебував на єпископській кафедрі в Чебоксарах, за що був арештований і засланий на 3 роки у табори суворого режиму
Ще одним із відомих випускників Кременецької духовної семінарії був отець Пантелеймон (Рудик), який згодом став архієпископом Едмонтським та Канадським (Російська Православна Церква). У 1912 році у віці 14 років приходить у Почаївську лавру, де був прийнятий у число її вихованців. У 1920 році прийняв монашество з іменем Пантелеймон. Протягом 1922-1924 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії, вже будучу ієромонахом.
Довгий час був настоятелем львівського Свято-Георгієвського храму, проповідував перехід приходів з уніатства в православ`я, відкрив школу для підготовки місіонерів. У 1929 році був возведений у сан ігумена, архімандрита і назначений настоятелем Загаєцького монастиря святого Іоанна Милостивого, де суттєво підніс рівень духовного життя та активізував господарську діяльність обителі. У 1933 році був назначений намісником Почаївської лаври, де доклав чималих зусиль відносно відновлення богослужбового уставу, порядку ведення служб, оскільки події попередніх років негативно відбилися на духовному устрої монастиря. Його стараннями у 1934 році була відкрита богословська 6-річна школа для іноків. Отець Пантелеймон залучив громадськість до ремонту Свято-Успенського собору Почаївської лаври. Згодом він отримав хіротонію на єпископа Львівського, пробувши намісником лаври до 2 червня 1941 року. Приймав участь у Почаївському зібранні 18 серпня 1941 року організованого архієпископом Олексієм (Громадським), таким чином долучившись до утворення тимчасової автономної Української Православної церкви. Під час німецької окупації перебував у Києві, де активно відновлював закриті храми та висвячував духовенство. Останні 20 років свого життя єпископ Пантелеймон провів за кордоном.
Сьогодні знаним випускником Кременецької духовної семінарії є Петро Огризенко. У тридцятилітньому віці вступає до семінарії у Кременці, яку завершує у 1923 році і відразу отримує сан дикона, а згодом священника. Отець Петро служив на приходах Волинської єпархії. На початку Другої світової війни виїжджає в Польщу, де працює на приході в селі Чортовці. Проте, віддане служіння пастиря не злишалось поза увагою багатьох сил і 10 квітня 1944 року його під час літургії було вбито. У 2003 році його прославлено Польською Православною Церквою у Соборі Холмських та Підляшських мучеників, 20 липня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви включив його ім`я у Собор Волинських святих.
Випускником Кремененецької семінарії став також архієпископ Філадельфійський та Пенсильванський Православної церкви в Америці Кіпріан (Борисевич). Закінчивши семінарію у 1925 році, він одружується, отримує священницький сан і був направлений на служіння до Литви, паралельно навчаючись на богословському факультеті Варшавського університету. Протягом 1939-40 рр займав посаду інспектора релігійного виховання у Вільно. Під час Другої світової війни організовував православні приходи у Австрії та Німеччині. Вже у 1949 році переїжджає до США, де продовжує пастирське служіння у Канзас-Сіті, Балтимор, Степфорд. Служіння на приходах поєднував із видавничою діяльністю, редагував православні часописи, а після смерті дружини у 1961 році приймає монаший постриг. Тоді ж о.Кіпріана хіротонізують у єпископа Вашингтонського, вікарія Нью-Йоркської єпархії Православної Церкви Америки. Окрім адміністративного служіння, отець Кіпріан цікавився і виклацькою справою. Він став ректором Свято-Тихоновської духовної семінарії у Південному Ханаані (Пенсильванія), яккий функціонував при свято-Тихонівському монастирі у тому ж місті. Тут же він помер і був похований
Одним із священників-випускників Кременецької духовної семіарії був Сергій Захарчук, родом із священницької сім`ї. Закінчивши семінарію у Кременці, він на передодні Другої світової війни приймає священницький сан. Пастирське служіння здійснював на території Польщі на Томашовщині, де 6 травня 1943 року на його дім було здійснено напад, а Сергія Захарчука вбито як православного священника. Весною 2003 року його прославлено Польською Православною церквою в Соборі Холмських і Підляшських мучеників. Нетлінне тіло святого знаходяться на даний момент у Холмському кафедральному соборі. 20 червня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви відніс його ім`я до Собору Волинських святих.
Відомим для кременчан випускником Кременецької духовної семінарії був Микола Матерський – диригент, фольклорист, музикант. У 1929 році він вступає до Православної духовної семінарії в м.Кременці, де активно долучається до різноманітної діяльності, керує хором семінаристів.
У 1936 році Микола Матерський вступив на теологічний факультет Варшавського університету, проте Друга світова війна перекреслила всі плани. З осені 1939 року він отримує посаду директора школи у с. Великих Фільварках (нині – с. Плоске Кременецького району), де викладав українську мову та літературу. З 1941 року працював у Кременецькій середній школі № 3. одночасно керуючи хором Туницької церкви. У 1958 році Микола Матерський заочно закінчив Львівський університет і лише тоді отримав право викладати українську мову та літературу в середній школі. Упродовж 1976-1989 років він працював керівником художньої самодіяльності в с.Плоскому. У 1990 році власним ентузіазмом створив хор Української православної автокефальної церкви, який у 1991 році у м. Львові на фестивалі хорів УПАЦ зайняв перше місце. Микола Матерський присвятив себе популяризації української пісні, церковної музики. Він самовіддано, наполегливо працював для духовного відродження рідного народу. Помер Микола Матерський 30 березня 2006 року.
Семен Гаюк також належить до випускників Духовної Семінарії в Кременці та Богословського факультету Варшавського університету (закінчив університет у 1933 році). Заарештований польською поліцією 1939 року й ув’язнений до концтабору Береза Картузька. В часі Другої світової війни мешкав у Заславі, де займався справою відродження церкви. Був організатором Комітету допомоги полоненим. Від 1944 року перебував на еміґрації спочатку в Німеччині, а від 1950 року – у США. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук. У 1968 здобув ступінь доктора філософії. Семен Гаюк являється автором спогадів «Від церковного престола до Берези за дроти», богословських праць «Короткий православно-християнський катихизис», «На Божій ниві: бесіди на свята дванадесяті та інші», «Святий Феодосій Углицький, Архієпископ Чернігівський на тлі своєї доби», «Унійна діяльність Мелетія Смотрицького: історичний нарис». Помер у 1997 року на чужині.
Ананій Теодорович був родом із Волині, а свою духовну освіту також здобував у Кременецькій духовній семінарії, яку завершив у 1925 році і відразу після одруження був рукоположений у священницький сан. Своє служіння здійснював на Ковельщині, Рівненщині. Протягом 1942-43 рр. виконува обов`язки секретаря при єпископі Платоні у рівненському церковному управління тоді проголошеної автономної церкви. Після війни емігрує до Австралії, де з благословення митрополита УАПЦ Полікарпа займався організацією православних приходів та виконував функції голови Вищого церковного адмінісраторо митрополичої єпархії УАПЦ, редагував православні часописи. На його кошти було збудовано у Сіднеї Свято-Покровський православний храм.
Навчався у Кременецькій духовній семінарії і Федір Юркевич, який закінчив її у 1924 році, одружився, був рукоположений. Вже у 30-х роках після завершення богословського факультету Варшавського університету та після тривалої пастирської роботи, його залучають до загально єпархіальних справ Волинської єпархії. Священник Федір Юркевич виконував функцію духівника Кременецької духовної семінарії, а згодом був призначений третім священником кафедрального собору св.Миколая у Кременці, а вже починаючи із 1941 року він став секретарем відновленої Волинської духовної консисторії та близьким співробітником митрополита Олексія (Громадського). Федір Юркевич загинув одночасно із митрополитом Олексієм, прямуючи в одному автомобілі до Рівного.

Про перебування відомих людей на Кременеччині

Багата визначними подіями Кременеччина. У зв`язку із функціонуванням у місті протягом століть кількох закладів культури та науки, до міста, як освітнього та духовного осередку, приїжджали відомі у свій час люди. Із нашим містом пов`язано перебування багатьох письменників, поетів, науковців, визначних діячів.
Так, у 1702 році Кременець відвідав Феофан Прокопович, відомий церковний діяч, який прямував до Почаївського монастиря. У 40-их рр. ХХ ст. територією краю мандрував Василь Григорович-Барський – відомий географ, дослідник.
З особливим сентиментом згадує про місто та перебування у ньому перша жінка-кавалерист Надія Дурова, яка була офіцером в Ризькому уланському полку російської армії, який стаціонував на околицях міста. Її життя стало легендою.
Із Кременцем пов'язані життя і діяльність багатьох визначних постатей в науці і культурі краю, письменники Алоїзій Фелінський, Алоїзій Осінський, Юзеф Коженьовський, математик Юзеф Чех, діяльність яких була зорієнтована на Кременецький ліцей ХІХ ст., який був найяскравішою сторінкою освітньої традиції міста спочатку під назвою Волинського (у ХІХ ст.), потім Кременецького (1920-1939 рр.).
У Кременецькому ліцеї за два десятки років працювало багато вчителів, викладачів, директорів, інспекторів чи керівників курсів. Серед них особливо слід виділити імена тих, що творили історію нашого міста і залишились в його пам’яті.
У Волинському ліцеї ХІХ століття працювали визначні особистості того часу: український ботанік австрійського походження Вілібальд Бессер; літературознавець Евзебіуш Словацький, батько Юліуша Словацького, який народився у Кременці 4 вересня 1809 року; став відомим поетом-романтиком, природознавець Антоній Анджейовський; польський історик-демократ Йоахим Лелевель; правознавець Олександр Міцкевич (брат Адама Міцкевича); мистецтвознавець і художних Йозеф Пічман. Відомими своєю діяльністю стали і випускники Кременецького ліцею такі як Станіслав Ворцель, який став учасник повстання 1831 року та депутатом повстанчого сейму, Юзеф Коженьовський – прозаїк, драматург, педагог, навчався у у Кременецькому ліцеї та працював тут професором, Антоній Мальчевський, студент Кременецького ліцею, автор відомої поеми «Марія» (1825), Густав Олізар, польський поет, мемуарист, громадський діяч. У Кременці працював аквареліст i рисувальник Наполеон Орда, під час чисельних подорожей Польщею написав кілька робіт з видами міста та архітектурними пам'ятками, які опублікував в «Альбомі краєвидів Польщі», серед них літографії та малюнки Із зображеними замками, палацами, руїнами пам'яток, зокрема в Білокриниці, Кременці. У нашому краї велику частину свого життя провів засновник Кременецького ліцею Тадеуш Чацький – історик, економічний та освітній діяч, автор праць з історії, права та статистики, бібліофіл, був членом Казначейської Комісії. З 1803 року Чацький починає працювати у якості інспектора шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній, прагнув збільшити кількість шкіл.
До міста приїхав ірландець Діонісій Мак Лер, заслугою якого стала розробка чудового ботанічного саду, розарію, оранжереї. Цьому чудовому куточку краю у 2016 році виповнюється 210 років.
У 1831 році до Кременця завітав лікар, вчений-мовознавець Володимир Даль, зібравши на місці матеріал – легенди нашого краю, він долучає його до своїх фольклористичних напрацювань.
У 1820 році з великим успіхом пройшов концерт відомої оперної співачки Анжеліки Каталані, концерт так закарбувався у пам`яті кремен чан, що в честь цієї особистості було названо одну іх вулиць міста – теперішню вул. Словацького. Протягом 20-50-хх років ХІХ ст. у місті відбувалися концерти відомих музикантів. Так, у Кременці двічі виступав перед публікою угорський композитор та скрипаль Ференц Ліст і польська піаністка Марія Шимановська.
У 1846 року Кременець відвідав Тарас Шевченко, де оглянув пам’ятки архітектури нашого старовинного мальовничого міста. На Кременеччині Кобзар збирав народні перекази про гайдамацький рух. Сьогодні на будівлі колишнього Єзуїтського колегіуму встановлено меморіальну дошку присвячену цій події.
1860-61 рр. у Полоцькому полку перебував на військовій службі вчений-мандрівник Микола Пржевальський. Він залишив цікаві описи Кременця та його околиць у своїх спогадах «Записки мисливця», «Автобіографічні оповідання».
Надзвичайно багатим на події видалось мистецьке життя міста на початку ХХ ст. тут жили, творили протягом певного часу Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Климент Квітка, Олена Пчілка, а також художники Амвросій Ждаха, Андронник Лазарчук, Тимофій Сафонов, Владислав Галімський, Олександр Якимчук. В Комерційному училищі на початку XX ст. вчилися український композитор Михайло Вериківський та російський письменник Лев Нікулін, викладали художники Тимофій Сафонов та Андроник Лазарчук.
У міжвоєнний період часу, коли відбулися зміни у політичному розкладі Європи, Кременець відходить у склад відродженої Речі Посполитої і польська еліта докладає великих зусиль щоб відновити діяльність славнозвісного Волинського ліцею. Особисто патронував цей процес Юзеф Пілсудський.
Францішек Мончак у Кременецькому ліцеї працював вчителем географії починаючи з 1928 р. За роки роботи в ліцеї Ф. Мончак активно займається науковою та дослідницькою роботою. Він багато подорожує. З Південної Америки вчений привіз цінну колекцію метеликів, яка на сьогоднішній день становить понад 60 екземплярів комах, представлених в експозиції Кременецького краєзнавчого музею.
У 1937 р. Ф. Мончак створив Музей кременецької землі ім. д-ра Вілібальда Бессера. З початком масових розстрілів інтелігенції у 1941 р. Ф. Мончака було арештовано та розстріляно під Хрестовою горою.
Ще одним краєзнавцем, чиє ім’я увійшло в історію міста, був Здіслав Опольський. У ліцеї працював викладачем природознавства, досліджував геологію Почаєва та Залізців.
Цікавою та неординарною особистістю був Владислав Галімський. В. Галімський переїздить на Волинь і у 1924 р. стає викладачем малювання в Кременецькому ліцеї. Спочатку він працював у гімназії ім. Т. Чацького, потім викладав і в інших школах ліцею. За роки роботи в Кременці В. Галімський не лише навчав мистецтву своїх вихованців, а й малював місто, в якому мешкав. Деякі з картин цього художника і донині зберігаються в Кременецькому краєзнавчому музеї.
Розвиток фотосправи у Кременці в 30-ті рр. пов’язаний з іменами Станіслава Схейбаля та Генріха Германовича. Проте, до них працювали приїжджі фотографи-іноземці, які організовували свої салони-ательє та займалися фотографуванням місцевого населення. Серед приїжджих фотографів у Кременці своєю діяльністю відзначилися Бродский Петро, який тримав фотоательє протягом 1914-1917, Бик Бенцин, швейцарець Болеслав Добржанский, Максиміліан Оппітц, який працював у місті протягом 1887 – 1913 рр.
До Кременця С. Схейбаль приїздить 1927 р. Тоді ж його призначають на посаду вчителя малювання в школи ліцею. У 1928 р. в місті почав працювати фотогурток, викладачем якого став Схейбаль, а в 1929 р. він презентував свою першу фотовиставку. Генріх Германович почав працювати в ліцеї з 1937 р.
З початком Другої світової війни Г. Германович та С. Схейбаль продовжують займатись фотографією – вони фотографують місто та фіксують на світлинах основні події його життя. Завдяки роботам цих митців можемо дізнатися про роки окупації та людей, які її переживали. Світлини цих майстрів донині зберігаються у фондах Кременецького краєзнавчого музею. По закінченні війни С. Схейбаль виїхав у Польщу. У 1984 р. у Кракові вийшла книга його спогадів. Г. Германович виїхав з Кременця у 1943 р. і до кінця життя мешкав у Кракові.
Октавіан Дуда викладав хімію та біологію в гімназії ім. Т. Чацького, зібрав велику колекцію метеликів і жуків, які привіз з поїздки з Південної Америки. Колекція на сьогоднішній день знаходиться в краєзнавчому музеї.
Говорячи про відомих людей, що працювали в ліцеї і справили вагомий вплив на історію Кременця, не можемо оминути кураторів ліцею, які в різний час керували цим осередком освіти і культури Волині.
Першим директором міжвоєнного Кременецького ліцею був Марк Пекарський. Він займав посаду шкільного візитатора та куратора ліцею починаючи із 1922 р. і активно відновлює діяльність ліквідованого в 1832 р. Волинського ліцею.
1926 року куратором ліцею призначили Юліуша Понятовського. На посаді куратора Кременецького ліцею Ю. Понятовський займався питаннями розвитку сільського господарства східного регіону польської держави.
Про життя та діяльність останнього куратора ліцею Стефана Чарноцького, на жаль, відомо дуже мало. З 1936 по 1939 рр. працював куратором Кременецького ліцею. З початком Другої світової війни був засланий до Сибіру. Його арештували 25 вересня 1939 р.
У післявоєнні роки у місті побувало кілька десятків відомих діячів культурно-мистецької сфери. Місто у різні часи відвідували, були на зустрічах із громадськістю Павло Тичина, Андрій Малишко, Максим Рильський, Олександр Підсуха, Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Юрій Щербак, Микола Вінграновський, Леонід Вишеславський, Борис Олійник, Любов Забашта, Ліна Костенко, Оксана Пахльовська, Ганна Чубач, Роман Лубківський, Роман Федорів, академік Микола Боголюбов, член-кореспондент Академії наук України Євген Кирилюк, народні артисти України Іван Козловський, Дмитро Гнатюк, сестри Байко та багато інших.
Під враженнями від нашого міста прозаїк, головний редактор часопису «Дзвін» Роман Федорів написав нарис «Ворожба кременецька», який на даний момент становить частину книги «Яре зерно» під назвою «Мандрівка п`ята».
Перебування Дмитра Павличка в Кременці пов’язано з вшануванням пам’яті польського поета Юліуша Словацького. Вперше Павличко побував в Кременці в 1969 р. коли біля родинного будинку Словацького було відкрито пам’ятник скульптора Василя Бородая. Подальші відвідини Кременця приурочувались річницям святкування Днів У 1984 р. він очолив виїздну Академію, а під час урочистостей в 1989 р. в костелі виступив з ініціативою створення польської школи в Кременці. Важливими були відвідини Кременця в березні 1999 р. коли Дмитро Павличко, будучи послом України в Польщі сприяв вирішенню питаннь перенесення бібліотеки ім. Ю. Словацького і подальшої роботи по створенню музею польського поета. Дмитро Павличко побував в Кременці 4 вересня 2005 року на відкритті пам’ятного знаку Соломеї Словацької.
Прославив рідне місто вчений-природодослідник Олександр Чекановський, який, перебуваючи на засланні, досліджував Сибір. Його геологічні колекції зберігаються у Мінералогічному музеї Санкт-Петербургу.
Народилися у Кременеці відомий український композитор і диригент Михайло Вериківський, польський поет, рецензент, перекладач Чеслав Ястшембець-Козловський, український фольклорист і літературознавець Микола Коробка, перекладач Алла Макарова, письменник сучасного українського літературного процесу Юрій Покальчук, вже покійна сьогодні Галина Гордасевич, ім`я якої носить загальноосвітня школа №1 міста Кременець. Тут відбулося творче зростання Бориса Харчука, Івана Гнатюка, Надії Панчук, Георгія Петрука-Попика, Ганни Костів-Гуски. Борис Харчук став поетом-прозаїком, творчий злет якого припадає на 60-80-ті роки. Він був студентом Кременецького педагогічного інституту протягом 1950-52 рр, проте у зв`язку із політичною ненадійністю, був виключений із нього. Своє студентське життя відобразив у творі «Неслава», де побіжно згадує і про саме місто та про суспільні процеси, які відбувалися у ньому. У 1991 році кременчани вшанували пам`ять письменника з нагоди 60-річчя від дня народження. На будинку теперішньої педагогічної академії було встановлено меморіальну таблицю. Одна із вулиць міста названо в його честь.
Ще одним випускником Кременецького педінституту був Іван Гнатюк, якого 1947 року заарештували та заслали на 25 років на Колиму. Предметом арешту стали вірші на патріотичну українську тематику. Проте, незважаючи не важкі умови життя, він писав, видавав навіть свої твори, а після повернення із заслання кілька раз приїжджав до Кременця.
Тривалий час у Кременеці жив і творив художник Іван Гарасевич (1914-77 рр.). За своє життя, вихованцеві Кременецької української гімназії, довелося пережити чимало. Його прийнято називати творцем кременецької шевченкіани. Його відома робота «Шевченко у Кременці» досі експонується у Національному музеї т.Шевченка у Києві. Окрім того, він був прекрасним акварелістом, писав поезію .
Із містом Кременцем тісно пов`язана доля кількох відомих науковців України. У місті народився, навчався Ігор Юхновський – академік Академії наук України, доктор фізико-математичних наук, лауреат багатьох премій, віце-прем`єр Кабміну у 90-х рр. та депутат Верховної Ради України.
Кременеччина вабить до себе все нових людей, оскільки багата історична та культурна спадщина не залишає байдужим нікого. До міста приїжджають відомі діячі мистецтва, науки, візити яких вже становлять новий розділ історії Кременця.

Відомі викладачі Кременецької духовної семінарії

Викладачі міжвоєнної духовної семінарії у Кременці

Волинська духовна семінарія із Житомира, де знаходилася там протягом 1902-1918 році, була переведена у Кременець у 1919 році у зв`язку із складними політичними, ідеологічними умовами.
Організаційна праця по заснуванню Православної Духовної Семінарії в Кременці розпочалась з поверненням вікарного єпископа Кременецького Діонісія (Велединського) з Києва, де він перебував під час Першої світової війни. Історичні джерела свідчать про те, що в 1919 році в Кременці діяло дві окремі семінарії – Волинська і Холмська (в евакуації). Дві семінарії з ініціативи єпархіальної та державної влади були злиті в одну. Після об`єднання навчальних закладів  в один у 1919 році його перевели на державне утримання. Після Ризького договору 1921 року, коли Західна Україна відійшла до складу Речі Посполитої, всі православні духовні освітні школина на цій території були закриті: Клеванське, Милецьке духовні училища в 1920 році, Дерманське духовне училище – у вересні 1925 року. Єдиним православним духовним закладом на західній Волині залишалась семінарія в Кременці, яку визнало своїм декретом від 1 липня 1921 року польське Міністерство ісповідань і освіти, але жодної фінансової допомоги з його боку не було, навчальний заклад діяв як приватний з оплати за навчання учнів, внесків жертводавців, фондів Волинської єпархії, яка станом на 1923 рік нараховувала 581 церкву і 8 діючих монастирів.
В цьому духовному православному навчальному закладі серед української молоді ширилась національна свідомість, зростало почуття національної гордості, чому сприяло все місцеве українське громадське і політичне життя. Через товариство «Просвіта», українську гімназію, українську книжку, часописи, театральні вистави, українську кооперацію, український «Пласт», «Юнак», пізніше ОУН цей український дух охопив студентство, а українська ідея стала домінуючою. Свідченням того були щорічні Шевченківські академії, вечори пам’яті героїв, українські спільні з гімназією вистави, виконання українського національного гімну на всіх вечорах в семінарії і під час випускного вечора. Найбільшу роль у становленні Кременецької духовної семінарії відігравали викладачі, а ще більше – її ректори: єпископ Діонісій (Велединський), архімандрит Симон (Івановський), єпископ Антоній (Марценко), о.Петро Табінський, єпископ Симон (Івановський), архієпископ Олексій (Громадський).
Єпископ Діонісій (Костянтин Велединський) родом з Росії, син священика м.Мурома Володимирської губернії. Навчався у Володимирській Духовній семінарії. Закінчив на відмінно Уфимську Духовну семінарію, Казанську Духовну академію у 1900 році будучи вже постриженим у монахи з ім’ям Діонісій. Недовго будучи учителем Таврійської Духовної семінарії в Криму він у 1902 році став інспектором Холмської Духовної семінарії, на початку 1903 року став її ректором і перебува на цій посаді до 1911 року. Був настоятелем храму в російському посольстві в Італії. У 1913 року висвячений в єпископи з титулом Кременецький вікарій Волинської єпархії, яку тоді очолював митрополит Антоній (Храповицький). Під час Першої світової війни залишався в Кременці, проте під час революції виїхав до Києва, де брав участь у Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 року. В січні 1919 року повертається до Кременця, розпочинає налагоджувати церковне життя на західній Волині, відроджує Духовну семінарію. Був головою консисторії, ректором. Пробув 4 місяці вікарієм Луцьким, а тоді очолив Гродненську єпархію, а 1928 року возведений в сан архієпископа. У 1934 році очолив Волинську єпархію і був ректором семінарії.
У 1927-31 рр. ректором Кременецької духовної семінарії був Петро Табінський, активний діяч церковного руху. Народився у Берестечку у 1888 році. У 1913 році закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі, пізніше Петербурзьку духовну академію.
Протягом 1918-20-х рр. працював приват-доцентом православного богословського факультету Кам`янець-Подільського університету. 4 роки був на посаді ректора Кременецької духовної семінарії. Після призначення о.Петра священнослужителем у Володимир-Волинськ єпископом Діонісієм, він починає видавати часопис «На варті», друкує підручник з літургіки, Закону Божого.
У 1939 році радянськими спецслужбами Петра Табінського арештовано і вивезено до Сибіру, де він і загинув у 1948 році.
Молода генерація українського духовенства, яка виховувалась в семінарії, формувалась під впливом викладачів. Серед них найвідоміші — це професори Михайло Кобрин, Василь Біднов, Лев Данилевич, о. Филимон Кульчинський, о. Петро Табінський, Василь Богацький, Сергій Міляшкевич, Катерина Міляшкевич, Никанор Вишневський, А. Котович. Їх праця не обмежувалась уроками, вони мали багато позаурочних робіт, перекладали і видавали українські підручники з богословських предметів, організовували культурно-освітні заходи, поглиблювали знання учнів на заняттях гуртків.
Василь Біднов працював у семінарії протягом 1920-22-их років. Походив із безземельної сім`ї з Курської губернії. Закінчив Херсонське духовне училище, Одеську духовну семінарію, Київську духовну академію із ступенем кандидата богослів`я. Після 1919 року залишає викладацьку роботу на Катеринославщині, переїжджає на Західну Україну. У 1920 році починає викладати історію, філософію в Кременецькій духовній семінарії.
Перший випуск у Кременецькій семінарії відбувся 1922 року. Професор В.О.Біднов у своїй промові, згадавши про недавні часи, коли семінаристи тікали від священства і збільшували ряди світської інтелігенції, підкреслив сучасний факт прагнення світської інтелігенції до священства, зазначив трудність пастирського служіння серед темного, малокультурного й економічно малозабезпеченого українського населення Волині, для якого найдорожчим скарбом є прадідівська православна віра, що мала надзвичайно велике значення в історії українського народу, радив майбутнім священикам йти в повному єднанні з православним населенням, користуючись прикладом стародавніх наших братств і нести йому істини православної віри на рідній для нього українській мові.
У 1922 році Василю Біднову доручено редагування часопису «Православна Волинь» – офіційне видання Кременецької духовної консисторії. Проте після закриття часопису польська влада висилає Біднова за межі Кременецького повіту. Професор переїжджає до Праги, Варшави, де займається викладацькою роботою на православних богословських відділеннях. Протягом останніх 34 років свого життя Василь Біднов займався науковою діяльністю, досліджував історію церкви, церковне право, освіту, культуру, історіографію, особливо цікавила його архівна справа, козацтво, історія Запорізької Січі. У 1935 році Біднов помирає у Варшаві, де і поховано його.
Важливо те, що у 2002 році у Мінську була видана посмертно книга Василя Біднова «Православная церков в Польше и Литве».
Никанор Вишневський народився у 1892 році у селі Бакорин що на Рівненщині у сім`ї псаломщика. Навчався у Волинській духовній семінарії у Житомирі, на історичному факультеті Ніжинського університету, Київському військовому училищі, де отримав звання офіцера.
Після Першої світової війни переїжджає до Кременця, де починаючи з 1922 року викладає теорію словесності та історію загальної літератури у духовній семінарії. Згодом викладає ще російську, українську літературу, старогрецьку, латинь, співи. Паралельно із роботою у духовній семінарії, Вишневський викладає і в Українській приватній гімназії міста Кременця. Никанор Вишневський у семінарії керував семінарським хором, який своєю майстерністю виконання творів отримав визнання вищої духовної ієрархії.
Протягом 1939-41 рр. вчителює у Кременецькій загальноосвітній школі №1. Після відкриття у місті вчительського інституту стає його викладачем на кафедрі мовознавства. Широкі лінгвістичні знання, дали змогу Никанорові Вишневському отримати звання кандидата наук у 40-их роках. Одночасно із викладацькою роботою він регентує у соборі св.Миколая.
Іван Власовський окрім викладацької роботи, увійшов в історію як автор праці «Нарис з історії Української православної церкви», що вийшов у світ у 1966 році у Нью-Йорку у п`яти томах, та редактор часопису «Церква і нарід», що видавався у Кременці протягом 1935-39-их років. Протягом свого життя кілька раз був арештований польськими, німецькими жандармами. Після виходу із в`язниці, Іван Власовський емігрує до США, де активно займається дослідженням історії української православної церкви.
Лев Данилевич родом із недалекого села Тилявка. Закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі, факультет теології Київської духовної академії. Після 1920 року переїжджає до Кременця і працює педагогом. Отримує посаду викладача латині, грецької мови у Кременецькій духовній семінарії. Окрім викладання, активно вливався у виховну роботу семінарії. Після другої світової війни викладав на курсах для підготовки вчителів українську мову та літературу. Із відкриттям у 1946 році медучилища його запрошують на посаду викладача латині, згодом Лев Данилевич стає заступником директора.
У 1963 році помер, його поховали на Монастирському кладовищі, де для свого вчителя спорудили численні вдячні учні та вихованці прекрасний пам`ятник.
Михайло Кобрин почав свою викладацьку діяльність у Кременецькій духовній семінарії із часу її заснування. Він спеціалізувався на богословських дисциплінах, додатково займався перекладами богослужбової літератури, був визнаним поліглотом. Великі зусилля доклав Михайло Кобрин до розробки підручників для семінаристів. У 1936 році видав у Кременці свою працю «Існування Бога у світі». Після виходу на пенсію очолив Українську приватну гімназію, за що у 1939 році був арештований польською владою. Проте, після виходу із в`язниці Кобрин повертаєть в Україну до Львова, де і помирає у 1953 році.
Филимон Кульчинський був викладачем у семінарії української мови, літератури та гомілетики. Це відомий керівник гуртка українознавства при семінарії. Свої спогади про семінарію, тогочасну ситуацію вмістив у книзі «Дещо з життя волинського духовенства у першій чверті ХХ ст.».
Филимон Кульчицький народився у 1891 році у Луцькому повіті у священницькій сім`ї. Навчався у Кременецькій духовній школі, Київській духовній академії, яку закінчив із ступенем кандидата богослів`я. Спочатку своєї викладацької роботи працював у навчальних закладах Києва, Кам`янця-Подільського, Рівного, а з 1927 по 1939 рр. викладає у Кременецькій духовній семінарії. З початком Другої світової війни Филимон Кульчицький переїжджає із сім`єю до Німеччини, проте вже у 1941 році знову повертається на Волинь, стає активним дописувачем газети «Волинь», яку редагував Улас Самчук. Проте за його статті німецька поліція намагається заарештувати Ф.кульчицького, через що він знову виїжджає до Німеччини, де починає працювати в таборах для українців.
У 1948 році він стає священником у м.Аусбурзі. Згодом переїжджає до Канади до Вінніпегу, де отримав посаду професора теологічного відділу колегії св.Андрія.
У 1951 році Филимон Кульчицький їде і місією до Бразилії, де редагував часопис «Українська православна нива». Черех 12 років повертається до США до м.Трентон, в якому оримав прихід, тут починає свою роботу над підручником гомілетики.
Филимон Кульчицький своє перебування у Кременці відобразив у праці «З життя православної церкви на Волині під Польщею», яка вийшла у світ у Вінніпезі у 1964 році. Помер Филимон Кульчицький у 1977 році у місті Трентон.
Сергій Міляшкевич був випускником Харківського університету. У 1918 році очолив Українську гімназію ім.Стешенка у Кременці. Вже у 1931 році був призначений інспектором у Кременецьку духовну семінарію одночасно виконуючи функції директора гімназії.
Лука Скібінецький народився у 1887 році на Хмельниччині. Навчався у Шумську, після чого працював вчителем початкових шкіл. Закінчивши Дедеркальську вчительську семінарію отримує пропозицію залишитися на викладацькій роботі у тому ж навчальному закладі. Попрацювавши деякий час, він поступає у Вінницький учительський інститут на фізико-математичний факультет. Після закінчення інституту, отримує посаду викладача Української гімназії у Кременці. У 1930 році починає викладати хімію, фізику, природознавство у Кременецькій духовні семінарії, згодом викладає у єврейській школі у Кременці та середній школі №1. Лука Скібінецький став автором єдиного у місті природничо-фізичного міжшкільного кабінету, який обслуговував всі 7-ми річні школи Кременця. Із приходом у Кременець німецьких військ Лука Скібінецький виніс із шкільного приміщення обладнання хімічного, фізично-природничого кабінетів і сховав його, оскільки на той час у приміщенні школи стаціонували німецькі війська, за що у 1947 році отримав медаль «За доблестный труд у ВОВ 1941-1945». Після війни він став директором ЗОШ №1. Помер у 1967 році та похований на Туницькому цвинтарі.

Кременецьке фотографічне середовище у міжвоєнний період

У міжвоєнний період художня фотографія піднімається на рубіж своєї популярності. По всьому світі відбувалися фотоконкурси, виставки. Вагому роль у становленні світового фотомистецтва на той час відігравала Польща. У зв`язку із підписанням Ризького договору у 1921 році Західна Україна відходить до складу Речі Посполитої. Політика польської держави сприяє культурному піднесенню ново приєднаних територій. У Кременці, який на той час перебував у складі Польщі, відроджується діяльність Кременецького ліцею (комплексу навчальних закладів різного рівня), який стає осередком мистецького життя цілої Волині. Із приходом до навчального закладу у якості викладача рисунку Схейбаля Станіслава починається історія розвитку фотографії на Кременеччині. Вже 1 вересня 1929 року він отримав нову посаду викладача Державної вчительської семінарії, а згодом стає вчителем загальноосвітніх шкіл, які входили в комплекс Кременецького ліцею. До появи Схейбаля у Кременці ніхто не займався художньою фотографією, у місті діяло кілька ательє, в яких виконували виключно портретні типові фотографії. Досить часто світлини підмальовувались ретушшю і такі переробки часто спотворювали вигляд портретованої особи. Такий стан речей сформував негативне ставлення населення до фотографії та фотомайстрів.

Кременецький ліцей на той час мав характер експериментального навчального закладу, тому різноманітні нововведення сприймалися з позитивом. Станіслав Схейбаль наполягав на тому, що у формуванні естетичної свідомості учнів впливають не лише образотворче мистецтво, історія мистецтва, музика, а також і фотомистецтво. Мабуть тому, директор ліцею довірив Схейбалю організувати учнівську фотомайстерню (фотогурток). У період свого перебування в Кременці він окрім класичної бромно-сріблястої техніки виготовлення світлин використовував інші техніки, в тому числі гумову, хромну, пігментну. Він являється автором багатьох статей у галузі техніки, естетики, пропаганди фотографування, які були надруковані у фахових виданнях. Станіслав Схейбаль за освітою був художник, проте за покликанням вважав себе фотографом, тому охоче передавав свої знання та вміння своїм учням. Він досконало володів предметом, завдяки чому вмів виховати в молоді зацікавленість мистецтвом фотографії.

Шкільна фотомайстерня Кременецького ліцею була утворена з метою допомогти ліцейній молоді оволодіти технікою фотографії. Учні вивчали основи композиції та практичні основи фотографії. Щойно здобуті навики постійно використовувалися на практиці: учні фотографували природу, людей, події міста. Майстерня спочатку діяла на комерційних началах. Учнівські роботи продавались, а вилучені кошти призначались для подальшого ремонту старого та закупівлі нового обладнання, необхідних матеріалів. Спочатку членами даного гуртка було кілька учнів, згодом кількість гурківців зросла. Тогочасна фотомайстерня включала в себе фотоательє, темну кімнату, технічну кімнату, що гарантувало якісне виконання фотографічних робіт. Найкращі учнівські роботи оздоблювали згодом стіни ліцею, міські інституції, це сприяло загальному зацікавленню фотографією та стрімким ростом учнівської майстерності у цій галузі.

До 1929 року в Кременці мало хто орієнтувався що відбувається у світовому фотомистецтві, тому було вирішено організувати у місті Першу загальнопольську виставку художньої фотографії. Незважаючи на побоювання організаторів, кількість учасників перевищила очікуваних. Безпосередній патронаж над самою виставкою здійснили всесвітньовідомі фотомайстри Ян Булгак з Вільна та Ян Неуман зі Львова. Така непересічна подія спричинила немалий інтерес до фотомистецтва на Кременеччині.
Загальне зацікавлення фотографією кременчанами призвело до відкриття при ліцейній фотомайстерні фотографічного товариства у 1930 році. Спочатку воно нараховувало до 20 членів, в основному це були викладачі та працівники ліцею: А.Бергер, З.Целарський, Л.Гроновський, Е.Смерецька. Товариство діяло на базі учнівської фотомайстерні і тісно з нею співпрацювало. Окрім особистого удосконалення в галузі фотомайстерності, товариство пропагувало саму фотографію серед суспільства, популяризували фотографію як вид мистецтва та науку, заохочували аматорів до фотографування. Протягом 10 років майстерня фотографії Кременецького ліцею виховала немало професіоналів. До таких випускників кременецької фотошколи варто віднести Вільгельма Аутергофа, Олександра Бергера, Тадеуша Бушинського, Здислава Целарського, Людвіка Гроновського, Антонія Клюковського, Юліана Козловського, Тадеуша Монгірда, Юзефа Рожновського, Ярослава Слонєвського, Емілія Смерецького, Єжи Струмінського, Збігнєва Трильського, Мєчислава Задрожного, Вітольда Жолкєвського.
Фототовариство займалося організацією локальних виставок, делегуванням матеріалів на загальнодержавні та міжнародні виставки, організацією фахових курсів. Багаторічним головою товариства був Станіслав Схейбаль. Товариство організувало понад 20 фотовистав у таких містах як Варшава, Львів, Познань, Вільно, Краків, Лодзь, Кременець. Для популяризації нового фотомистецтва з виставками робіт запрошували всесвітньовідомих фотографів, відомі фотографічні гуртки. Так у 1933 році виставлялись роботи шведського гуртка, а також у 1935 році радянських фотографів. На загальнопольських виставках кременецькі майстри фотографії активно експонували свої роботи і жодна із збірних виставок не відбулася без участі кременчан.
У таких умовах виникла потреба поглиблювати педагогічну діяльність у сфері фотографії. Групою активістів розробляється проект організації середньої школи фотографії у межах Кременецького ліцею. Планувалось включити до навчальної програми предмети, які б сприяли виробленню в учнів естетичного смаку. Проте даний проект не зреалізувався через відсутність фінансування зі сторони Міністерства віросповідань та публічної освіти Речі Посполитої.
Важливим етапом у розвитку фотомайстерні стало виготовлення кінохронік пов`язаних із життям Кременецького ліцею. Фотомайстерня підтримувала тісні стосунки із іншими фотошколами, приймала участь у з`їзді Польського фототовариства. Із середовища шкільної фотомайстерні вийшло чимало випускників, які у подальшому житті продовжували займатися професійною фотографією, а саме: Тадеуш Монгірд, Тадеуш Бушинський, Чеслав Сулковський, Вітольд Жолкевський, Стефан Смольський, Мусій Скальський.
У 1930 році у місто приїжджає новий викладач креслення та математичних дисциплін Людвіг Гроновський, який займався любительською фотографією. Він стає членом фототовариства, активно займається з молоддю у шкільній фотомайстерні, викладає фотокурси. Тематика його робіт була різноплановою, проте особливу увагу звертав на вулички Кременця, пейзажі. Досить швидко роботи Грановського стали експонуватися на регіональних та міжнародних виставках.
У 1935 році в якості помічника С.Схейбаля був призначений Станіслав Михайловський – молодий фотограф і художник, якого рекомендував Ян Булгак. Через два роки кагорту кременецьких фотомайстрів поповнив ще один учень Яна Булгака – Генріх Германович із віленського фотокружка. Він займався фотографією із 1927 року. У Кременецькому ліцеї він обійняв посаду інструктора-фотографа. Його хист фотографа значною мірою впливав на техніку робіт інших кременецьких майстрів, власне він привернув увагу до фотографування самого міста, передачі його неповторної атмосфери.
Основним успіхом Генріха Германовича у кременецькому фотографічному середовищі був портрет Емілії Корнашевської (майбутньої дружини Г.Германовича), який майстер виконав для Першої польської виставки вітчизняної фотографії у 1938 році, за що отримав срібну медаль. Германович є автором багатьох відомих краєвидів Волині та Поділля, які виконав на замовлення Яна Булгака для відомого фотоальбому «Wędrówki fotografa».
У друкарні Цвіка у Кременці вийшов у світ туристичний буклет «Miasto wielkiej tęsknoty» під редакцією Генріха Грошинського, де вміщено 50 світлин Кременця виконаних Л.Гроновським, С.Схейбалем, Е.Смерицьким, Ч.Сулковським, Г.Германовичем.
Власним коштом Генріх Германович видав у 1939 році альбом під назвою «Piękne rodzinne miasto Juliusza Słowackiego», який в собі вміщав не лише тематичні світлини Кременця, але і уривки творів Словацького.
Діяльність кременецького фотогуртка окрім виставкової та конкурсної діяльності, відображалась і у місцевій та загально польській пресі. Зокрема, часопис «Życie Krzemienieckie» вміщував на своїх сторінках велику кількість світлин із зображенням міста, околиць, портретів, авторами яких являлися кременецькі фотомайстри. Особливою популярністю серед гостей міста користувалися фото листівки із видами міста, які теж виготовлялися кременецькими фотомайстрами.
Діяльність кременецького фотографічного середовища вплелося яскравою ниткою в історію розвитку не лише польського фотомистецтва, а і світового. Кременець відкрив світові понад 20 всесвітньовідомих майстрів об`єктиву. Проте, не зважаючи авторитет та загальне визнання робіт кременецьких фотомайстрів їхня величезна частина безслідно втрачена в роки Другої світової війни. У 2012 році при Кременецькій педагогічній академії ім.Тараса Шевченка створений музей фотографії «Фотомитці кременецького ліцею 1930-1939 рр.», де експонуються збережені роботи видатних кременецьких фотографів таких як Л.Гроновського, Г.Германовича, С.Схейбаля.

Кременецьке фотографічне середовище у міжвоєнний періодКременецьке фотографічне середовище у міжвоєнний періодКременецьке фотографічне середовище у міжвоєнний період

Оксана Лятуринська

Поетка Божою милостю
Оксана Лятуринська (1902-1970)


Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…”


Оксана Зінаїда Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцеромросійської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.

Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора(внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.

“Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В остиганні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.”

Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеяхЄвгена Маланюка.

У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини, та домомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

Творчість

Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).
Збірки:
Гусла (1938)
Княжа емаль (1941)
Материнки (1946)
Бедрик (1956)
Ягілка (1971)
Сьогодні одна з вулиць міста Кременець, на якій знаходиться загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 носить назву цієї видатної людини.

Юхим Виливчук-Вавровий

125 років від дня народження
Юхима Ваврового-Виливчука
(12.04.1890—3.12.1970) — українського поета

0017
Неймовірно, як у долі однієї людини може відобразитися історія цілої епохи. А на долі людини-поета особливо боляче позначаються несправедливість, зрада, підступ. Довелося все це пережити Юхимові Андрійовичу Вавровому (справжнє прізвище — Виливчук). Мало знаний в Україні поет, людина з неймовірно важким життєвим шляхом — наш земляк. І таки воістину багата наша земля на таланти.
Народився Юхим Вавровий у 1890 році у с. Попівцях, нині Кременецького району, у бідній селянській родині. Випало на долю молодої людини стати учасником трагічних подій початку XX ст. Хлопець, пройшовши всі «ступені» сільського пастуха, у 1904 році став учнем Почаївської друкарні, де здобув фах складача. Пізніше переїхав до м. Києва, де активно влився в революційне життя столиці.
У ці ж роки Юхим Вавровий збирав відомості про розгортання робітничого руху в Україні, подавав дописи про це до робітничої преси в м. Петербурзі, а також до київських часописів «Огни», «Маяк» та ін. У згаданих журналах почали з’являтися перші вірші Юхима Андрійовича під псевдонімом «Юхим Вавровий». Один із перших патріотичних віршів автор надрукував у 1911 pоці:
Вогні горять! Вставайте браття,
Зі сну темряви люд будіть,
Світіть вогні по темних хатах,
Нехай ясніше все горить...
Та жорстока рука сталінщини не обминула й молодого поета. Тричі його заарештовували, і відтак майже 20 років перебував у засланні в сибірських таборах...
Державна варварська машина цілеспрямовано працювала на знищення людини, а особливо — особистості творчої, освіченої, свідомої власної гідності та гідності своєї нації. Юхим Вавровий сповна пройшов крізь цю державну «м’ясорубку», та навіть за жорстоких умов табірного життя не втрачав віри в краще майбутнє. Вірші писав і на сірникових коробках, і на клаптиках паперу, зашивав у ватні штани та матраци. Очевидно, що велика частка цього творчого доробку втрачена назавжди. Збереглися лише 30 поезій, написаних у неволі. Приречений на десятиліття ув’язнення, поет не втрачав життєвої наснаги й не раз у віршах виявлялися моменти гумору. Та смуток і розпач панували в душі автора:
Крізь сльози сміятись несила
В неволі, останніх безкровних рабів
Веселість мене залишила...
Повернувшись після заслання в рідне село, Юхим Андрійович вимушений був винаймати куток у далеких родичів. В останні роки життя намагався видати збірку власних віршів під назвою «Вогні горять», але та спроба була марною, час був такий. Проте в 1967 році в збірнику «Революційна поезія Жовтня» опублікували 8 поезій Юхима Ваврового та ще 2 вірші потрапили на сторінки газети «Літературна Україна».
У 1986 році, завдяки знаному кременецькому дослідникові-краєзнавцеві Г. Чернихівському, у збірнику «Поезія» було надруковано 5 віршів поета.
Помер Юхим Андрійович Вавровий на рідній землі 3 грудня 1970 року.
У незалежній Україні твори Ваврового опубліковані в обласних і республіканських періодичних виданнях, вийшла його книжка «Наче скошений цвіт…» (Кременець, 1994).
1995 в селі Попівці та с. Новий Кокорів на будинку, де жив поет, встановлені пам'ятні таблиці.
Рукописна спадщина Ваврового зберігається у фондах Кременецького краєзнавчого музею.

Я ЗНОВ У РІДНОМУ СЕЛІ
Я знов у рідному селі...
Моє село і рідні люди.
І припадаю до землі,
Цілую вогкі чорні груди.
І серце радістю цвіте,
З душі спадають ржаві пута.
І знов дитинство золоте
Встає, мов казка призабута.
Встають згадки дитячих літ,
Як запорошені картини.
Всьому і всім уклін-привіт
Сивоголової дитини.
Ось гребля, верби, ветхий тин...
Але які разючі зміни!
Життя прудкий нестримний плин
Дарує все нові картини.
Іду у гори, де був ліс...
Іду безмежними полями,
І своє серце я поніс,
Як чашу, сповнену дарами.
І я дивлюсь, не надивлюсь,
Неначе вперше придивляюсь...
О. краю мій! Тобі молюсь,
Тобі єдиному вклоняюсь!
[1952]

До 145-річчя з дня народження художника родом з Кременеччини Андронника Лазарчука

До 145-річчя з дня народження художника Андронника Лазарчука родом з Кременеччини
alazarchukВін був родом з Волині, з якою було нерозривне пов'язане його особисте життя та перші художні враження. Саме тут вперше помітили схильність майбутнього майстра до малювання.
Лазарчук Андроник Григорович свій творчий шлях почав в живописній майстерні Почаївської Свято-Успенської Лаври, у ковельського маляра-іконописця. Пізніше він навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, Педагогічних курсах при Академії, майстерні професора В.Є.Маковського у Санкт-Петербурзі. Впродовж 36 років художник викладав малювання й креслення в різних навчальних закладах міст і сіл України.
Андроник Григорович багато працював над створенням духовних образів, писав ікони, брав участь у монументальних розписах українських храмів - Святотроїцької і Печерної церков Почаївської Лаври.
Як майстер побутових картин, пейзажів та портретів, він у своїй творчості розвивав кращі традиції реалістичного мистецтва, використовуючи досягнення пленерного живопису. Головні живописні досягнення пов'язані з пейзажем і портретом: „Батькова хата", „Поліський краєвид", „Автопортрет" - всі у Художньому музеї в Луцьку.
Твори Лазарчука - це документи епохи, своєрідна живописна енциклопедія, літопис життя українців, волинян зокрема. Вони перейняті щирою любов'ю і симпатією до простих людей, які оточували його. Це і „Єврей з Ковеля", „Шкільний сторож", „Портрет селянина з палицею", жіночі образи - „Павлінка", „Катерина Кухта", „Феня" і багато інших.
Глибоким співчуттям до злиденного життя своїх земляків пронизані його жанрові полотна. Але художник в житті помічав не тільки сірий колір скорботи. Йому відкривалася краса природи, серед якої жили люди, всотуючи і смуток, і радість буття. У 1907 році, в пору розквіту таланту Лазарчука, з'явилось одне з кращих його полотен - „Молодиця". Тут майстер розвинув ідею єднання людини й природи, зображуючи сільську жінку в пору цвітіння її молодих сил. Закоханий в людину і природу, він розглядав їх в єдності.
З 1915 року Лазарчук постійно мешкав у Борзні на Чернігівщині, де у 1919 очолив художні курси, а через деякий час став ініціатором заснування Борзнянського краєзнавчого музею, котрим керував впродовж трьох років.
6 вересня 1934 року в Борзні Андроник Григорович Лазарчук помер. Поховали художника на міському цвинтарі. Древня Чернігівська земля прийняла його на вічний спочинок.
Сьогодні твори А.Г. Лазарчука зберігаються у музеях Краснодара, Києва, Луцька, Чернігова, Кременця, Борзни. У Ковелі є вулиця його імені та планується відкрити художньо-меморіальний музей А.Г.Лазарчука.
Першим біографом і берегинею творчого спадку художника стала його донька Олена Михалевич. Вона старанно зібрала і записала спогади про батька. Складений нею список усіх відомих їй картин А.Г.Лазарчука - єдиний і тому дуже цінний матеріал при вивченні його творчості. У 1950-ті - 60-ті роки вона подбала, щоб твори художника потрапили до музейних збірок.

До 145-річчя з дня народження художника родом з Кременеччини Андронника ЛазарчукаДо 145-річчя з дня народження художника родом з Кременеччини Андронника ЛазарчукаДо 145-річчя з дня народження художника родом з Кременеччини Андронника ЛазарчукаДо 145-річчя з дня народження художника родом з Кременеччини Андронника Лазарчука

Пилип Шайда

Ой, ти краю мій коханий
Моя Україно,
Защо тебе розпинають
За яку провину?

Чим згрішила перед Богом
Що Бог нас карає,
Що століттями  неволі
Марно пропадаєм?.....

Автором цих рядків є відомий у світі громадський, політичний, науковий, церковний діяч, меценат – Пилип Шайда, уродженець села Горинка колишнього Крем´янецького повіту. Саме там пройшло його дитинство та юність, проте буремні роки Другої світової війни змусили його емігрувати до США. Місто Сейнт-Пол в штаті Міннесота стало  Пилипу Шайді другою домівкою. Змалку він тягнувся до знань, писав вірші, пізніше брав активну участь у діяльності місцевого осередку «Просвіти».
Довгі роки розлуки не згасили в його серці любов до свого народу і рідної мови. Пилип Шайда роками збирав перлини українського фольклору, гумору, прислів’я, приповідки, пісні. В 1973 році побачила світ його праця  «Віки говорять», яка вийшла з передмовою, написаною відомим українським вченим і поетом в США професором Олександром Неприцьким-Грановським та яка містить близько тисячі українських приказок. В 1978 році в канадському місті Торонто виходить книга «З народної творчості Волині», в якій упорядник зібрав сто п’ятдесят українських народних пісень Волинського краю та тисячу приповідок. Пісні діляться на народні, весільні, родинно-обрядові, веснянки, коломийки, щедрівки, жартівливі, а також повстанські, яких найбільше – аж 35. Серед них: «Гомоніла громом Україна», «Чи то буря, чи то грім?..», «Ми зродились із крові народу», «Вже вечір вечоріє», «Наша чота – чота крилатих…», «Раз прощався стрілець», улюблена пісня письменника Уласа Самчука «В Україні біда чорна» та інші. Другу частину  праці складають приповідки, які, як писав історик-архівіст  В. Рожко, є «безцінними діамантами великої і співучої української мови, що крилатими птахами прилітають до нас, збагачують нашу розмовну мову, додають їй краси і величі».
Тисяча веселих жартів зібрано в книзі «Торба сміху і мішок реготу», видання 1989 року.
Серед праць Пилипа Шайди є й його «Короткий Нарис Організації та Розвитку Української Православної Церкви Св. Володимира й Ольги в штаті Міннесота», присвячений 35-річному ювілею парафіяльного храму. В ньому автор ґрунтовно дослідив процес створення, розвитку і розквіту церковного життя в своїй парафії.
У 1997 році в м. Сейнт-Пол виходить збірка Пилипа Шайди «Туга за Батьківщиною» з дарчим написом. Тематика поезій є різноманітною: доля України, її страдницького народу, Чорнобильська трагедія, образ матері, рідного села, посвята дружині, відомим діячам діаспори. Тут чимало віршів написаних у формі звернень до Бога та українського народу, що відображають тугу за рідною землею, за Україною, яка вічно живе в люблячому серці автора; турботливе ставлення до материнської мови, пісні, приказки. Низку поезій Пилип Шайда присвятив найріднішій людині – матері.
З відродженням української незалежності Пилип Шайда почав надсилати на Україну книги. До Луцька, Кременця, Тернополя, Києва, Острога, Харкова, Одеси та інших міст надходили праці, що поповнювали бібліотеки університетів, семінарій, коледжів, училищ. Тільки за 1994 рік він надіслав до Кременецької «Просвіти» 38 бандеролей із книгами, журналами та брошурами. Просвітянин жертвував власні кошти на будівництво українських храмів у Луцьку, Рівному, Нововолинську, в селищі Маневичі Волинської області, в його рідному селі Горинка та на хуторі Вірля села Савчиці.
 Сьогодні тисячі різноманітних брошур, статей, документів зберігаються у Волинському університеті імені Лесі Українки, Волинській духовній академії УПЦ КП, Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» та ін.
У 1992 році Пилип Шайда вперше після довгої розлуки відвідав Україну. До останніх днів життя він мріяв повернутися до рідного дому.
В історію української діаспори США та українського суспільства загалом  Пилип Шайда увійшов як відомий у світі громадський, політичний, науковий, церковний діяч, патріот, гуманіст та незламний борець за національну незалежність України.

Наталія Кравець,
науковий співробітник Кременецько-Почаївського ДІАЗу

Пилип ШайдаПилип ШайдаПилип Шайда

Кременеччина туритстичнаНаціональний природній парк "Кременецькі гори"Кременецький ботанічний садМузей Юліуша Словацького