Анджеліна Каталані народилась 10 травня 1780 року в італійському містечку Губбіо, що тоді належало до папської області, у сім`ї повітового судді і відомого баса Капелли Сингальського собору. Ще дитиною її зачислили до пансіонату монастиря Санта Лучія недалеко від Риму, де привернула до себе увагу хоровим співом. За переконанням вчителя залишила монастир, щоб приготуватися до сценічної кар’єри. У віці 15 років виступила у Венеціанській опері. З того часу до смерті 1849 її життя було суцільним тріумфом. У Лісабоні, Мадриді, Парижі, Лондоні, містах Німеччини, Австрії, Швеції, Данії, Польщі і Росії вона співала з блискучим успіхом. Зібравши велике багатство, з якого близько 2 млн франків віддала на благодійність, вона покинула сцену і жила у своїй віллі під Флоренцією, заснувавши школу співу для безкоштовного навчання. В її співі цінувалися не стільки душевність та сердечність, як велич стилю і силу голосу. У 1806 році був написаний її портрет під час перебування у Лондоні, коли там перебувала Мадам Віже-Лебрень.
У 1820 році вдатна оперна діва гастролюючи у Варшаві, відвідує і наше містечко, яке на той час мало високі культурні вимоги, оскільки було освітнім центром кількох губерній Російської імперії. Відзначається у тогочасній місцевій пресі велика кількість схвальних відгуків після концертів Каталані у Кременці. Відомо, що Анжеліна Каталані була запрошена до міста у ході карнавалів, що передуют Великому посту у західній традиції, коли місцева публіка зібравшись на таку непересічну подію у місті, була настільки вражена, що одну із вулиць (тогочасну вулицю Огрудову) назвали на честь визначеної співачки. Сьогодні ця вулиця відома як Словацького.

Ім`я даного архітектора пов`язано із будівництвом на околиці міста Кременця споруд реформатського монастиря.
Суворі й прості форми будівель реформатських монастирських комплексів не були такими ефектними як будівлі інших католицьких орденів. І хоча святині споруджували в пануючому в ХVІІ–ХVІІІ ст. стилі бароко, проте вони вирізнялися надзвичайною простотою оздоблень. Традиційно архітектурний декор, що ґрунтувався на засадах тосканського ордера, зосереджувався на головному фасаді костелу, у той час як бічні та тильний фасади, а також фасади монастирського корпусу були практично позбавлені оздоблень, за винятком увінчувальних карнизів. Хоча конкретні розміри для спорудження костелів та келій законодавчо не регламентувалися, фундаторам не дозволялося вказувати розміри й стилістику майбутніх будівель, а архітектор, опрацьовуючи проект разом із двома монахами, визначеними провінціалом, повинен був дотримуватися приписів статуту. Ці самі два ченці наглядали за ходом будівельних робіт. Зведені костели й кляштори було заборонено самочинно змінювати та перебудовувати, а для проведення значних відбудовчих робіт після руйнувань або пожеж вимагали розробити та узгодити з провінціалом проект.
Стриманими архітектурними формами відзначається монастир Святого Петра з Алькантари в Кременці, запроектований придворним архітектором родини Собєських – Антоніо Кастелло – коштом фундаторки Терези Вишневецької, вдови краківського каштеляна. Розроблений проект було затверджено капітулою, а в 1746 році автор проекту приїздив до Кременця для огляду місця будівництва монастиря.
Із візитації 1802 року, складеної М. Ходоровичем, довідуємося, що «до 1745 року костел з кляштором були дерев’яні, які під час випадкової пожежі згоріли. Пізніше з ласки познанського воєводи Станіслава Потоцького муровані костел із кляштором були збудовані в 1771 році (очевидно, вказана дата завершення будівництва). Структура костелу є звичайною, дві частини його становить нава, третя частина – презбітерій з монастирським хором». Нава костелу перекрита напівциркульним склепінням із розпалубками, а вівтарна частина – хрестовими склепіннями. Підпружні арки склепіння, оперті на пласкі пристінні пілони, декоровані спареними пілястрами тосканського ордеру. Такими ж пілястрами з антаблементом оформлені фасади споруди. Двоповерхові, прямокутні в плані зі внутрішнім двориком келії прилягають до південного фасаду костелу. Католицький монастир було ліквідовано в 1807 році. Незважаючи на його перебудову для розміщення православного монастиря, колишній костел і келії практично повністю зберегли первісну об’ємно-просторову структуру та архітектурне оздоблення, яке традиційно було зосереджене на головному фасаді, зокрема трикутний фронтон із трьома нішами по осі. Збереглася навіть первісна барокова сигнатура над вівтарною частиною.

Галімський Владислав Михайлович народився 9 липня 1860 у Києві у сім`ї дворянина, колезького секретаря. Початкову освіту здобув в гімназії та Київському реальному училищі. Протягом 1878-1888 рр. навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у таких викладачів як П.Чистякова, М.Клодта, В.Верещагіна, М.Мурашка, який безпосередньо мав найбільший вплив на формування Галімського як художника. За значні успіхи у навчанні митець отримав три малі та дві великі срібні медалі за виконані пейзажі, у 1887 році – малу золоту медаль за роботу «Вид на водяний млин». У 1888 році Галімський отримує малу золоту медаль та звання класного художника пейзажного живопису першого ступеня, підставою даного досягнення слугувала робота «Ліс». Після закінчення навчання художник переїжджає до Києва, де засновує школу живопису та скульптури і в ній же працює включно до 1921 року, школа розміщувалась в той час на Львівській вулиці. У Києві крім викладання, Галімський входить до складу художнього об`єднання південно-руських художників, яке було започатковане В.Васнєцовим. Київський період у житті майстра відзначився не лише сплеском творчості, а також активною виставковою діяльністю. Він приймав участь у виставках товариства на рівні з такими художниками як В.Котарбінським, В.Менком, С.Свєтославським, П.Сведомським, А.Сведомським, І.Рашевським. Також Галімський приймає участь в академічних виставках у 1887, 1889, 1891 роках, Весняних в залах Петербарзької академії мистецтв у 1898 та 1903 рр., Київського товариства підтримки художеств у 1890-х)рр., Київського товариства художніх виставок, членом-засновником якого він став у 1893 році, Київського товарства художників, з 1916 року являється членом-засновником даного товариства, Товариства підтримки художників у Варшаві (щорічно протягом 1900–1904 та 1913–1914 рр.). Працюючи віддано і творчо художник у 1893 році отримує звання академіка живопису.
У 1917 році школа, яку заснував Галімський перейменовується у Польську школу вишуканих мистецтв. Художник активно шукав наснаги для своєї творчості, тому використовував всі можливості для поїздок, подорожей. У зв`язку із цим, Галімський побував у Африці, Близькому Сході, об`їздив Росію (Кавказ, Сибір, Крим) та Західну Європу, побував у Сполучених Штатах, де приймав участь у художній виставці в Чикаго у 1893 році. Серед полотен Галімського в плані сюжету переважають пейзажі півдня України та Росії, зокрема його відомі роботи такі як «Полудень в Малоросії» 1886 р., «Вид з околиць Києва» 1887 р., «Бабине літо» 1898 році. У 1900 році у творчості художника наступає переломний момент, оскільки в стиль та техніку художника проникають елементи модерну і імпресіонізму.
Після відновлення ІІ Речі Посполитої Галімський переїжджає у Польщу у 1921 р. У пошуках роботи він переїжджає до Кременця, де у 1924 році починає працювати у Кременецькому ліцеї включно до 1932 року. Кременецький період у творчості художника відзначився не меншим сплеском, він активно малює і виставляє свої роботи на виставках, зокрема, на виставці організованій Товариством підтримки художників у Варшаві у 1925 та 1928 рр. У Кременці художник згуртовує навколо себе творчо обдаровану молодь, приймає активну участь у літніх пленерах, які організовувались під патронатом Кременецького ліцею. Окрім того, Владислав Михайлович вражений місцевими пейзажами та древньою архітектурою передає свої враження на полотні.
Під кінець свого життя художник переїжджає у сучасне місто Бидгощ, Польща.
Галімський працював у переважно у техніці олійного живопису та пастелями. Роботи – це пейзажі, композиційні пейзажі, міські пейзажі. Твори художника представлені у колекціях таких закладів як Музей українського образотворчого мистецтва у Києві, Полтавському художньому музеї, Державному російському музеї.

У центрі міста знаходиться пам`ятка архітектури пізнього бароко – Єзуїтський колегіум, споруда середини 18 ст. У 1731-1753 рр. на кошти братів Вишнівецьких та деяких інших осіб із місцевої знаті архітектор Павло Гіжицький побудував великий монастирський комплекс. Ця споруда складалася з костьолу імені св.Духа, св.Ігнатія Лойоли і св.Станіслава Костки та двох прилеглих до нього навчальних корпусів.
Павло Гіжицький 18-річним юнаком вступив в орден єзуїтів, вивчав філософію й теологію у Любліні, Сандомирі та Кракові. Був місіонером у Ковелі (1726 р.), Полонному (1726-1728), Бресті (1729), Луцьку (1730), Володимирі та Кременці (від 1731-го).
Ймовірно, що архітектором став тільки завдяки приватним урокам та власному талантові. Припускають, що Гіжицький був учнем іншого відомого зодчого – Каспера Бажанки. Працював здебільшого на Волині та Галичині, був автором кількох десятків храмів у Самборі, Кременці, Житомирі, Корці, іконостаса греко-католицької церкви у Підгірцях тощо. Деякі дослідники твердять, що Павел Гіжицький у 1744 році брав участь у перебудові церкви Почаївського монастиря. Інші вважають, що це хибна інформація: того року за його порадою тільки розібрали каплицю, яка примикала із заходу до церкви.
Серед творів митця знаходимо кілька прикладів його зодчої діяльності для домініканського ордену, але лише один з них можна з впевненістю назвати проектом, виконаним саме Павлом Гіжицьким (більшість робіт зодчого не підписана). Вже наприкінці ХІХ ст. монографіст монастиря у Підкамені, спираючись на архіви ордену, подав відомість, що 1760 року П. Гіжицький запроектував вежу домініканського костелу в Підкамені, а також її оздоблення. До доробку Гіжицького відноситься храм у Чарторийську і всі дослідники, що займалися творчістю цього архітектора, визнали його авторство. Водночас, вчені стверджують, що костел у Чарторийську – нетипове явище для творчості П. Гіжицького з погляду на динамічність хвилястого фасаду, на структуру якого мовби накладений костюм декораційних деталей, підкреслено італійські мотиви означеного фасаду Цікавою виглядає ситуація побудови Тернопільського костелу. Деякі дослідники висувають гіпотезу про авторство даної споруди Яном де Вітте. Формальні зв’язки між костелами єзуїтів у Кременці і домініканців у Тернополі зауважила М. Мушинська-Красновольська. Архітектура храму в Тернополі була приписана Августу Мошинському (1731-1786), польському архітекторові, директору королівських будинків у Польщі, який мав родинні зв`язки із фундатором костелу у Тернополі Станіславом Потоцьким. Деякі науковці сверджують, що авторство А. Мошинського важко прийняти з погляду на хронологію. Якщо праці, пов’язані зі зведенням храму, проводилися вже в 50-х роках, то Мошинському було тоді кільканадцять років. Тим паче, що костел у Тернополі достатньо разюче стилістично відрізняється від інших його робіт. Авторство Гіжицького є дуже правдоподібним, але приписувати йому проектування і зведення всієї забудови було би надто ризикованим з погляду на дуже виразні риси наслідування в архітектурі храму центричних костелів архітектора Павла Фонтани з території Любельщини.
Відносно споруди у Кременці, то ансамбль колегіуму складається з костьолу, двох прилеглих до нього навчальних корпусів та старовинного парку, обведеного мурованою стіною. Костьол тринефний, із трансептом і двома вежами на фасаді. Шість пілонів підтримують систему півциркульних і хрестових склепінь. Чотири західні пілони з допомогою підпружних арок і парусів утримують купол на круглому барабані. Бокові нефи розчленовані на капели. З півдня й півночі до нартексу костелу прилягають два навчальні корпуси. Їх відгалуження перед східним фасадом, який є головний, утворюють невеликий курдонер, а перед західним – двір. Коридори і класи корпусів перекриті системою хрестових склепінь.
Сам костел св. Ігнатія Лойоли, як частина комплексу, побудований на кошти князя Михайла Сервація Вишневецького за проектом архітектора Павла Гіжицького в 1731-1743 рр. (повністю будівництво споруди костелу завершене в 1743 р.). На думку польської дослідниці Марії Мушинської-Красновольської, проект костелу є спільною працею італійського архітектора Паоло Фонтани та Павла Ґіжицького. Зокрема, це стосується архітектурних особливостей будівлі костелу і ландшафтної композиції ліцею. Фундаменти костелу розпочали закладати в 1731 р. Рівночасно було розпочате будівництво ліцею на кошти князя Януша Антонія Вишневецького, яке закінчилося в 1753 р. Типовий бароковий курдонер з парадною терасою і статуєю Матері Божої Непорочного Зачаття постав між 1760 і 1762 рр. Первісно тераса мала значно скромніші розміри, постаменти були оздоблені фігурами святих.
Фасади всього комплексу споруд оформлені пілястрами іонічного ордеру. Фасади костьолу мають багаторазово розкреповані пілястри. Вікна оформлені наличниками.

Він був родом з Волині, з якою було нерозривне пов'язане його особисте життя та перші художні враження. Саме тут вперше помітили схильність майбутнього майстра до малювання.
Лазарчук Андроник Григорович свій творчий шлях почав в живописній майстерні Почаївської Свято-Успенської Лаври, у ковельського маляра-іконописця. Пізніше він навчався у Петербурзькій Академії мистецтв, Педагогічних курсах при Академії, майстерні професора В.Є.Маковського у Санкт-Петербурзі. Впродовж 36 років художник викладав малювання й креслення в різних навчальних закладах міст і сіл України.
Андроник Григорович багато працював над створенням духовних образів, писав ікони, брав участь у монументальних розписах українських храмів - Святотроїцької і Печерної церков Почаївської Лаври.
Як майстер побутових картин, пейзажів та портретів, він у своїй творчості розвивав кращі традиції реалістичного мистецтва, використовуючи досягнення пленерного живопису. Головні живописні досягнення пов'язані з пейзажем і портретом: „Батькова хата", „Поліський краєвид", „Автопортрет" - всі у Художньому музеї в Луцьку.
Твори Лазарчука - це документи епохи, своєрідна живописна енциклопедія, літопис життя українців, волинян зокрема. Вони перейняті щирою любов'ю і симпатією до простих людей, які оточували його. Це і „Єврей з Ковеля", „Шкільний сторож", „Портрет селянина з палицею", жіночі образи - „Павлінка", „Катерина Кухта", „Феня" і багато інших.
Глибоким співчуттям до злиденного життя своїх земляків пронизані його жанрові полотна. Але художник в житті помічав не тільки сірий колір скорботи. Йому відкривалася краса природи, серед якої жили люди, всотуючи і смуток, і радість буття. У 1907 році, в пору розквіту таланту Лазарчука, з'явилось одне з кращих його полотен - „Молодиця". Тут майстер розвинув ідею єднання людини й природи, зображуючи сільську жінку в пору цвітіння її молодих сил. Закоханий в людину і природу, він розглядав їх в єдності.
З 1915 року Лазарчук постійно мешкав у Борзні на Чернігівщині, де у 1919 очолив художні курси, а через деякий час став ініціатором заснування Борзнянського краєзнавчого музею, котрим керував впродовж трьох років.
6 вересня 1934 року в Борзні Андроник Григорович Лазарчук помер. Поховали художника на міському цвинтарі. Древня Чернігівська земля прийняла його на вічний спочинок.
Сьогодні твори А.Г. Лазарчука зберігаються у музеях Краснодара, Києва, Луцька, Чернігова, Кременця, Борзни. У Ковелі є вулиця його імені та планується відкрити художньо-меморіальний музей А.Г.Лазарчука.
Першим біографом і берегинею творчого спадку художника стала його донька Олена Михалевич. Вона старанно зібрала і записала спогади про батька. Складений нею список усіх відомих їй картин А.Г.Лазарчука - єдиний і тому дуже цінний матеріал при вивченні його творчості. У 1950-ті - 60-ті роки вона подбала, щоб твори художника потрапили до музейних збірок.

Найяскравішою сторінкою освітньої традиції Кременця є, безумовно, діяльність ліцею, який діяв у місті і у ХІХ ст., і у ХХ ст.

Кременецький ліцей міжвоєнного періоду ХХ ст. – багатогалузевий заклад, що поєднував освітні, наукові, культурні та господарські заклади, які знаходились на території Волині та Галичини. Однак, зважаючи на поліфункціональність ліцею, слід відзначити, що основною метою його діяльності було піднесення рівня освіти та культури волинського регіону, здійснення якої було покладено на викладацький склад ліцею.

У Кременецькому ліцеї за два десятки років працювало багато вчителів, однак документи не зберегли імена всіх, хто був причетний до педагогічної діяльності. Відшукати вдалося відомості про 211 осіб, що були викладачами, директорами, інспекторами чи керівниками курсів. Серед них особливо слід виділити імена тих, що творили історію нашого міста і залишились в його пам’яті.

Лікар Василь Кархут народився 1 липня 1905 року в селі Марківці Товмацького (Тлумацького) повіту на Станіславщині (тепер - Івано-Франківщина) в сім'ї священника. Він був племінником актора й режисера Леся Курбаса, який у 30-х роках минулого століття загинув на Соловках. Після закінчення початкової школи в рідному селі в 1913 році хлопця віддають до Української приватної гімназії
ім. Тараса Шевченка в Городенці, директором якої був відомий письменник Антін Крушельницький, котрий, за словами Василя, прищепив йому любов до рідного слова, до літератури.
Цікаві події супроводжували В.Кархута в роки Першої світової війни. Він був живим свідком того, як солдати-українці російської армії в селі Ясенів Пільний у листопаді 1917 року вивісили на церкві синьо-жовтий прапор, а 3 листопада 1918 року старшокласники гімназії в Городенці на чолі із сотником Іваном Чайкою без пострілу відібрали українську владу в поляків. Ці події, розповідав В.Кархут, залишили незабутній слід у його серці на все життя.
Після смерті батька в 1919 році В. Кархута переводять до Коломийської гімназії з українською мовою навчання, а через два роки - у Львівську українську академічну гімназію, яку він з відзнакою закінчує в 1924 році. Того ж року, на Різдво, раптово помирає мати.
Восени 1924 року Василь Кархут робить перший крок у світ медицини. Він вступає на медичний відділ Українського таємного університету у Львові. Коли поляки 1925 року закрили цей університет, В.Кархут стає студентом медичного факультету університету Яна ІІ Казимира у Львові і 3 червня 1932 року закінчує його.
Після лікарської практики 1934 року у Львові В.Кархут одружується із студенткою Львівської гімназії Теодозією Кижик, відкриває лікарський кабінет і розпочинає приватну практику в містечку Кременець на Тернопіллі. Своєю наполегливою працею, уважним ставленням до недужих молодий лікар одразу здобув визнання й авторитет у населення і водночас заздрість і ворожість у польських лікарів, бо в Кременці серед лікарів українцем був лише один він. Коли Кархут на своєму будинку помістив вивіску, на якій зверху було написано українською, а внизу - польською, то поліція зірвала її, а після того, як він приладнав її вдруге, його заарештували і відправили в концтабір Береза Картузька, де він утримувався півроку. У 1939 році його таки виселили з будинку, який конфіскували.
На початку Другої світової війни лікар В.Кархут працював на західному кордоні референтом народного здоров'я Українського центрального комітету, захищаючи інтереси біженців із СРСР. Наприкінці вересня 1941 року гестапо запідозрило його в приналежності до ОУН, заарештувало й кинуло до Львівської в'язниці. Після звільнення Василь Кархут поселяється у відомого львівського лікаря Панчишина і працює завідувачем відділу внутрішніх недуг Української лічниці Андрія Шептицького. Заклад тоді не мав ні модерного устаткування, ні ефективних ліків. Але В.Кархут умів добре лікувати навіть за таких умов.
Не дивно, що молодий чоловік, загартований у дусі патріотизму, спираючись на власну віру в те, що Україна неодмінно стане самостійною і незалежною, не подався на Захід, а залишився на рідній землі, щоб і словом, і лікарським умінням, і знаннями допомагати українським повстанцям.
Улітку 1944 року, після вступу Червоної армії до Львова, Кархут, щоб уникнути арешту, подався у підпілля. Вдень лікував у шпиталі підпільників, а під вечір ішов до села і приймав хворих селян. На початку серпня Василь Кархут на пропозицію священика І. Котіва став особистим лікарем митрополита А. Шептицького, якому потрібен був постійний медичний догляд. Після смерті Андрія Шептицького Кархут знову виконує роботу, заради якої залишився в Україні, - лікує підпільників.
11 квітня 1945 року під час обшуку собору святого Юра і арешту митрополита Йосифа Сліпого енкаведисти вилучають архіви Кархута, які пізніше використають як свідчення проти нього на суді. Сам він іде в Словітські ліси на Львівщині до діючої повстанської армії. Восени Кархут приїздить до міста Заліщики на Тернопіллі. Сюди приїздить і його дружина - чекісти арештовують їх обох.
Дружину згодом відпускають, а самого Василя Кархута 5 серпня 1946 року військово-польовий суд у Києві засудив на 15 років каторжних робіт та 5 років обмеження у правах з конфіскацією майна. І лише через 45 років (у 1991 році - через 11 років після смерті лікаря) цей вирок було визнано незаконним, а засудженого посмертно реабілітовано.
Після звільнення з ув'язнення у 1955 році В.Кархут працює лікарем в амбулаторії у селищі Нексикані, обслуговує родини тамтешнього начальства, бо повернутися до України йому не дозволяли. Він був там єдиним спеціалістом з вищою освітою і швидко його визнали й оцінили, призначивши завідувачем амбулаторії. Але співробітники йому заздрили, а дехто й ненавидів. Його колега фельдшер донесла на нього відповідним органам, і його знову було засуджено на 8 років каторжних робіт.
І далі розпочалося концтабірне життя з етапами. Але часто, працюючи лікарем або фельдшером і маючи трохи вільного часу, Кархут вивчає лікарські рослини і продовжує свою роботу над підготовкою серйозної книги з фітотерапії, яку йому вдалося видати лише після повернення до України. Водночас він пише і художні твори.
Табірне життя жорстоке: за дрібний непослух чи протест лікаря неодноразово переводили на тяжкі фізичні роботи (Колима, Тайшет, Братська ГЕС). Здоров'я його погіршувалося - Кархут страждав від астми. Та, незважаючи на власний стан, він часто допомагав в'язням. Так 19-річний хлопець Іван Романюк, засуджений на 25 років каторжних робіт на шахтах, саме завдяки лікарю Кархуту залишився працювати в санітарній частині, хоча й не мав медичної освіти (через багато років, уже на волі, хлопець закінчить медичний інститут, працюватиме лікарем у Коломиї. Лікар Романюк, після повернення Кархута в Україну, допоможе йому влаштуватися на роботу і прописатися).
Навесні 1964 року Василя Кархута звільняють з-під варти і лише через рік він повертається до родини в Коломию. Але вчорашньому каторжнику не дозволяють жити у власному будинку (бо не працює), до того ж не дають дозволу працювати за фахом ні в Коломиї, ні поблизу міста (бо не прописаний). Ось таке замкнене коло було за часів Радянського Союзу. Особливо часто такі "закони" застосовували до колишніх політичних в'язнів.
Але за допомогою колег і друзів - того ж Івана Романюка, головного лікаря ЦРЛ із Снятина Михайла Остафійчука, а також дружини письменника Марка Черемшини, тодішнього директора музею письменника, лікаря В.Кархута вдалося прописати і влаштувати на вакантне місце лікаря-фтизіатра в тубдиспансері селища Заболотів Снятинського району, де він пропрацював майже три роки. Далі його переводять на посаду терапевта дільничної лікарні села Кулачківці, а згодом В.Кархут опиняється в амбулаторії с. Горішне Залуччя на посаді лікаря-терапевта. Там він закінчує підготовку до видання книги "Ліки навколо нас", яка виходить у світ у видавництві "Здоров'я" в Києві.
Але КДБ не заспокоюється і знову тероризує Василя Кархута. Коли дрібні нападки на лікаря не дають бажаного результату, на квартиру, де мешкав Кархут, присилають двох пацієнтів сумнівної репутації. Лікар, нічого не підозрюючи, сумлінно оглядає і пацієнта, і пацієнтку, виписує їм рецепти. Вони виходять, залишаючи йому разом із подякою по 10 радянських карбованців. Далі це фіксує міліціонер, який тут чомусь "ненароком" з'явився, показує присутнім мітки на грошах, складає протокол.
Наступного дня відбулися збори колективу Снятинської центральної районної лікарні, на яких рекомендували головному лікареві ЦРЛ звільнити лікаря В. Кархута з роботи (на зборах колективу голосувати не пропонували, побоюючись, напевно, що не буде більшості "за"). Того ж дня В.Кархута було звільнено з роботи "за власним бажанням".
Згодом було вимушене повернення додому, в Коломию, марні пошуки роботи в місті та на його околицях, хвороби...
Однак невтомний оптиміст понад силу займається улюбленою справою, виходять у світ друге і третє (виправлені й доповнені) видання книги "Ліки навколо нас". А вже 1980 року автор практично закінчив свою фундаментальну працю "Аптека живої природи".
Ця праця побачила світ за назвою "Жива аптека" лише через 12 років після смерті автора. У передмові до цієї книги відомий сучасний український фітотерапевт Є.С. Товстуха пише:
"Жива аптека" - багаторічна і остання праця автора, добре знаного в Україні, як уважного, серйозного спеціаліста, чи не найвидатнішого фітотерапевта за останні десятиріччя. Це ж у часи адміністративних шибениць, коли у прокрустовому ложі моноідеології тримали будь-яку ідею або знищували її носіїв фізично, праці автора зберегли спадкоємність поколінь, нагадували, що є на світі тисячолітня наука українського народу, яку не годиться перекреслювати і яка послуговує вічним арсеналом цілющого зела профілактиці і лікуванню недуг".
Зболіле серце великого лікаря, письменника і мученика всіх окупаційних режимів зупинилося 9 жовтня 1980 року, ледь поминувши відмітку - 75.

На фото: будинок Василя Кархута у Кременці і пам`ятна дошка його імені на цьому ж будинку