Ukrainian English Polish Russian

Ростислав Глувко

Кременечччина славна своїми талантами. Художники, поети, скульптори, літератори, науковці – це величезний список творчої еліти, які творили протягом століть на території нашого краю. Загалом, особливо плідним виявився період початку ХХ століття, коли численні політичні перипетії та матеріальна скрута, спонукали до креативного злету безліч імен, які прославили місто та Україну на міжнародному рівні.
Одним із таких славних діячів мистецтва став Ростислав Глувко – художник, іконописець, декоратор, мемуарист, людина, що все життя тяжіла до отчого краю перебуваючи на чужині. Тривалий час вважалося, що художник-іконописець Ростислав Глувко народився у Кременці. У видрукуваних його споминах «Memorabilia» (Львів, 2003) читаємо: «Мені не було й року, коли батьки переїхали до Кременця. Моя бабуся по мамі дозволила нам поселитися на верхньому поверсі будинку, який колись займала вся сім'я». Згодом молода сім'я поселилася у власно-спорудженому будинку, що нині стоїть на вул. Шумській, 21. Проте, у витязі з метричної книги Ростислава Глувка вказано, що запис про народження зроблено у селі Сураж, нині Шумського району, де Олександр Глувко працював секретарем Суразького надлісництва. Після шлюбу у1926р. із Надією Петровою молоде подружжя виїхало до місця роботи чоловіка. Із графи про хрещених батьків дізнаємося, що ними були парох Суража Володимир Козіцький та Марія, дочка Олексія Петрова, сестра Надії Глувко. Обряд хрещення здійснив ксьондз містечка Шумськ Зіновій Бачинський. Відповідно до записів встановлено що Ростислав Олександрович Глувко народився 8-го травня 1927 року в Суражі, а не у Кременці, як вважалося донедавна.
Родина жила під Замковою горою на вулиці Шумській. Тут, у національно свідомій родині виховувався майбутній художник-графік та іконописець. Батько Олександр Федорович був неодноразово заарештований, після чого сім`я була вивезена у Красноярський край, далі у Казахстан та Узбекистан. Там, Ростислав, 15-річний хлопець, змінивши національність у 1942 р., щоб якось врятуватися, вступив до лав польської армії, що поклало початок його блуканням світовими шляхами: Ірак, Іран, Палестина. Кінцевим пунктом стала Англія, а саме Лондон, де Ростислав оселився 1947 року, здобув вищу художню освіту у Мистецькій школі Гаммерсміт й активно зайнявся творчою діяльністю. Володіючи кількома мовами, закінчив вищий художній коледж. Найяскравіше талант митця виявився у книжковій графіці та іконописі, що принесло йому світове визнання.
У Великій Британії художник очолював секцію українських митців при Українському католицькому університеті в Лондоні. Його спадщину складають живописні картини та іконописні твори, станкова, книжково-журнальна та прикладна графіка, художній текстиль, кераміка малих форм й інших видів декоративного мистецтва, працював переважно художник у техніці темпери, олії, акриліку, акварелі.
Ростислав Глувко був активним членом Союзу українців Британії (СУБ), відіграючи певну роль у культурних ініціативах у Лондоні та в західній українській діаспорі впродовж 1950-1980 рр.
Найцікавіше творче надбання митця — іконописання, яким Ростислав Глувко захопився у 50-річному віці. Він є автором циклу ікон: «Вседержитель», «Ісус Христос», «Марія з дитям», «Борис і Гліб», «Святий Юрій».
Вперше його ікони експонували в «Галереї Еко» у Детройті, США (1980). Після цього — на виставках у Манчестері (1981), Брадфорді (1982), у картинній галереї Фойлз (Лондон, 1982), на Міжнародній виставці українських митців (Торонто, 1982), а також на персональній виставці в Українському католицькому університеті в Лондоні (1985).
Як художник, Ростислав Глувко звертався й до історичних тем. Загальне визнання дістали такі його картини, як «Хрещення України», «Похорон Пантелеймона Куліша», «Козака несуть», а також твори пейзажного мистецтва: «Церква в Маткові», «Річмонд-парк», «Венеціанська лагуна».
Понад 20 років успішно працював у галузі книжкової графіки. Десятки книг вийшли у світ, прикрашені його ілюстраціями. Спеціалісти найвище ставлять англомовне видання «Тисячоліття християнської культури в Україні», яке вийшло в Лондоні 1988 року.
Про своє життя Ростислав Глувко залишив книгу англійською мовою, щоб її читали у світі, а також щоб могла її читати дружина-італійка.
«Спомини» складаються із вступного слова Марти Єнкало (с.З-5), статті мистецтвознавця Романа Яціва «Поверх за поверхом мистецького досвіду Ростислава Глувка», самих «Споминів», післямови доньки Світлани Глувко, англомовного резюме. Самі спомини складаються із чотирьох частин, в яких автор розповідає про своє життя-буття.
Ростислав Глувко велику роль приділяв сімейним та родинним традиціям. Ціковим є факт, що мама Надія за своїм походженням була росіянкою і зовсім не заперечувала становленню Ростислава як українського патріота. На становлення молодого Глувка впливало сімейне оточення. У їхньому будинку частими гостями були лікар і письменник Василь Кархут, який певний час мешкав у домі Глувків; родина сенатора М.Черкавського (доля закинула його дружину Марію Іванівну з маленькою онучкою Олею в те саме село, де перебували й Глувки у Казахстані; кобзар і громадсько-політичний діяч Кость Місевич, а також така колоритна постать, як Роман Бжеський. У Кременці Ростислав десятирічному віці випробовує свої сили у малюванні поруч із учасниками пленерів при Кременецькому ліцеї, що відродився у міжвоєнний період.
Не малу роль на національне світосприйняття Ростислава Глувка вплинули роки проведені з батьками на засланні у Казахстані, де важка фізична робота гартувала сильний дух.
У розквіті творчих сил він відійшов на вічний спочинок 4 березня 1990 році через важку хворобу, не дочекавшись, коли Україна стане незалежною. Донька Світлана Глувко виконала заповіт батька: його прах перевезла в Україну до рідного Кременця і розвіяла на могилі діда Олександра Федоровича на Туницькому цвинтарі.
У Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Тараса Шевченка відкрили кімнату-музей художника-емігранта Ростислава Глувка. Все це стало можливим завдяки ініціативі голови Кременецької «Просвіти» Лілії Слідзинської, мистецтвознавця зі Львова Романа Яціва та ректора інституту Афанасія Ломаковича, організаторів міжнародної конференції «Він присвятив себе мистецтву» до 80-ліття від дня народження художника.
У вересні 2009 року донька художника Світлана подарувала Україні 29 мистецьких полотен батька. Спочатку полотна експонували у Національному художньому музеї України, де їх було високо оцінено. П’ять картин залишили в музеї, а 24 повернули до Кременця.

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська

Марія Антонівна Кавун-Кремінярівська
Місто Кременець відоме не лише зі сторінок літописів, історичних монографій, а також із праць поетичних. Частина творчих кременчан описували край та місто у своїх творах, спогадах. До маловідомих поетів, творчість яких пов`язана із Кременецем належить Марія Кремінярівська.
Марія Кремінярівська, з дому Цимбалюк, у заміжжі Кавун, народилася 20 жовтня 1902 у місті Почаїв, яке славитися і до сьогодні своєю святинею, місто із специфічним творчим ореолом. За роки своєї невтомної праці проявила себе як письменницю, громадську діячку, палку патріотку.
Закінчила у місті Кременець українську гімназію (1921), торговельно-кооперативні курси. Проте, не зважаючи на професійну орієнтацію, її душа тяжіла до того, щоб писати.
Чоловік Марії Василь Пилипович був викладачем Української гімназії, проте помирає у молодому віці і Марія з донькою переїжджають до Львова, де поселяються у фотографа Леонтія Янушевича. Перед ІІ світовою війною родина Кавунів знову змушена вертатися до рідного міста.
Перші видані твори Марії Кавун присвячені новонародженій дочці, це «Оповідання про Надюсю», які ще у 30-х роках були надзвичайно популярними серед кременчан.
Книги «У рідному місті» та «Надюся у Львові», котрі були видані у Кременці у 1936 та 1938 році у друкарні Цвіка тиражем понад1000 примірників, були не менш шановані серед україномовного читача міста.
Із встановленням радянської влади на території Західної України Марію Кремінярівську у 1939 року арештовують із звинуваченням у націоналізмі, після чого вона відбула 8 років тюремного арешту у Казахстані.
Повернувшись 1947 року до Кременця, працювала бухгалтером. У 1949-1953 вона перебувала на спецпоселенні у Красноярському краї як політичноненадійна.
У планах поетеси було видати ще третю частину книги, оскільки дві попередні були пов`язані між собою епізодами. Третя частина мала б побачити світ під назвою «Срібні ковзани принцеси Дінь-Дінь». Проте, доля розпорядилася іншим чином.
Цікавим фактом є те, що твори Марії Кремінярівської розповідають про життя родини письменниці у рідному місті, про перебування у Львові. Це хороший зразок автобіографічної повістіУ своїх творах поетка зображує Кременець на переломі 20-30-х років, природа місцевості. Особливі варті уваги легенди та перекази які Марія Кремінярівська подає у своєму опрацюванні.
У 1975 році Марія Кавун-Кремінярівська виїхала до Австралії, а згодом до Канади, оскільки там проживала її донька. Вже закордоном поетеса видала автобіографічні книги «Вівці, вовки і люди» (Торонто, 1989), до якої окремими розділами увійшли «Оповідання про Надюсю»; «У тюрмі», «Лагер», «Додому! Додому!». Марію Антонівну реабілітовано у 1989 році.
3 січня 1999 року вона помирає далеко від омріяної батьківщини у місті Ошава, Канада, де і поховано її.
Творчість Марії Кавун-Кремінярівської є надзвичайно цінною, оскільки тісно пов`язана із локальною історією, особливо такого складного періоду в історії нашого міста. Поетеса у своїх творах активно описувала колорит міжвоєнного Кременця, частково згадувала місцеві легенди, які ще живо передавалися із уст в уста.

 

Оксана Лятуринська

Поетка Божою милостю
Оксана Лятуринська (1902-1970)


Відомий літературознавець Юрій Бойко зауважив: “Оксана Лятуринська є поетка Божою милостю, і тільки жалюгідні еміграційні умови винні в тому, що вона досі не стала славною і широко знаною…”


Оксана Зінаїда Лятуринська народилася 1 лютого 1902 року на хуторі Ліски (нині село Хоми Збаразького району) біля Вишневця (звідси один з псевдонімів — Оксана Вишневецька) колишньої Старо Олексинецької волості Кременецького повіту. Батько Михайло Лятуринський служив офіцеромросійської прикордонної застави біля Старого Олексинця. Мати Ганна Лятуринська походила з родини німецьких колоністів. Оксана мала шестеро сестер і братів: Олександра, Антоніну, Гната, Івана, Марію і Федора.

Від початку 1920-х років навчається в Кременецькій приватній українській гімназії імені Івана Стешенка. Ймовірно тут Оксана Лятуринська здійснила перші поетичні спроби, публіковані в гімназійному альманасі «Юнацтво», що виходив за редакції Уласа Самчука.

По досягненні двадцятиліття, Оксанин батько вирішив видати її заміж за нелюба, старого парубка, але багатого селянина з Колодного. Та вона не змирилася з деспотичним рішенням батька і втікла з дому до родичів Кіщунів, що жили в недалекій Катеринівці. Ті допомогли їй грішми і Оксана виїжджає до брата Івана в Німеччину.

Не маючи дозволу на проживання у 1924 році Оксана Лятуринська опиняється в Празі у Чехословаччині. Активно включається в громадське і культурне життя української еміграції. Співпрацює в Союзі українок. Знайомиться з поетами-емігрантами Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем, Оленою Телігою і Олегом Ольжичем.

Навчається на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі.

Багато працює, зокрема в галузі скульптури. Бере участь у ряді виставок, зорганізованих у Лондоні, Парижі, Берліні, здобуває визнання як майстер скульптурних портретів. Створює Пам’ятник полеглим воякам УНР у Пардубіце (1932), погруддя Тараса Шевченка, Томаша Масарика, Симона Петлюри, Євгена Коновальця. Кілька виконаних Оксаною надгробків можна оглянути на празьких цвинтарях.

Друкується в часописах Літературно-науковий вістник, «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. Ранні поезії Оксани Лятуринської вирізнялися лаконізмом, стислістю форми, зачіпали теми української минувшини і міфології. У Празі з’являються її збірки «Гусла» (1938) і «Княжа емаль» (1941) присвячена пам’яті поета Юрія Дарагана.

Життя в еміграції було складним, сутужним. Дошкуляла ностальгія. Лише два рази Оксані Лятуринській вдалося вирватися на батьківщину, у 1927році і під час Другої світової війни, коли вона навідалася до родичів Кіщунів у Катеринівку. В листі до Уласа Самчука в Рівне Оксана просила його про сприяння в отриманні візи для поїздки додому: «Може ви маєте когось знайомого у Крем’янці, хто міг би вплинути на рішення „крайсгауптмана“ і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини».

Доля родини Лятуринських склалася трагічно. Після «визволення» брат Оксани Федір Лятуринський був замордований совєтами в Кременецькій тюрмі. Його донька Наталя також була там же ж, зазнавши НКВДистських тортур. Репресовану сестру Марію разом з трьома маленькими донечками депортували до Казахстану, де вона померла з голоду. Доньок врятували людяні казахи і поляки, дали їм хліба і притулок. Нині вони мешкають у Вроцлаві. В Україні лишилися родичі по лінії брата Федора(внуки — Латуринська Галина, Латуринський Леонід, правнуки — Латуринська Олеся та Латуринський Тарас), внуки-правнуки сестри Антоніни, внуки-правнуки брата Івана. У роки Другої світової війни Оксана пережила загибель частини своїх творів. Після війни опинилася в таборі для переміщених осіб Ашафенбурзі в Німеччині, з 1949 року на еміграції в США. За допомогою Союзу українок оселяється в Міннеаполісі. Там поринає в громадську і творчу працю, створює ряд нових скульптурних портретів, пише поезії. Видає збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів для дітей «Бедрик» (1956). З’являється друге видання «Княжої емалі» (1956), що включає також збірку «Веселка». Бере участь в діяльності Об’єднання українських письменників «Слово». Одна з перших підписала статут цього товариства (1957). Дописує до літературного збірника «Слово», що виходить в Канаді.

Ще під час мешкання в Празі Оксана Лятуринська почала втрачати слух. В США вже не допомагав навіть слуховий апарат.

“Турбують мисткиню й поетесу й інші болячки… — Пише дослідник Тарас Балда. — Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт, відсутність творчої атмосфери в місті нового поселення, розбиті мрії підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В остиганні роки життя вона перебувала в стані пригнічення, в стані постійної тривоги, відмовлялася від лікарської допомоги. А коли погодилася звернутися до медиків – було вже запізно: важка й задавнена хвороба (рак легень) здійснила свою руйнівну справу.

Важко хвора мисткиня перебула квітень і травень 1970 року в лікарні, але огляд і невелика пробна операція засвідчили безвихідність ситуації. Вона терпіла важкий біль і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. Померла в лікарні 13-го червня 1970 року. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Перед смертю вона висловилася проти «довгих панахид з ладаном», а тому сам похорон відбувся у формі короткої молитви над труною.”

Урна з її прахом похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили приятеля по літературі і по ідеяхЄвгена Маланюка.

У 1983 році на кошти зібрані організацією Союзу українок Канади видана книга «Зібрані твори» Оксани Лятуринської. В передмові до книги, видатний мовознавець і історик літератури Юрій Шевельов відзначав: «Лятуринська має не тільки свій стиль, а і свій світ. І більше: вона має гармонію в своєму світі, і то гармонію, не куплену ціною оминання недогідного». В 2002 році на хуторі Хоми в честь 100-річчя з дня народження натхненнями літератора Гаврила Черняхівського, родини, та домомогою громади Збаразького р-ну та спілки письмеників Тернопільщини був відкритий пам’ятник Оксані Лятуринській…яка в камені вернулася на свою рідну Лятуринщину.

Творчість

Працювала як маляр і скульптор, створила пам’ятник полеглим (1932), погруддя Т. Шевченка, С. Петлюри. Друкувалася у «Літературно-науковому віснику» («Віснику»), «Пробоєм» та в інших періодичних виданнях. У Празі вийшли її збірки «Гусла» (1938), «Княжа емаль» (1941). У роки війни пережила загибель частини своїх творів. Друге видання «Княжої емалі» (1956) включало також збірку «Веселка». Для дітей видала збірку новел «Материнки» (1946) і збірку віршів «Бедрик» (1956).
Збірки:
Гусла (1938)
Княжа емаль (1941)
Материнки (1946)
Бедрик (1956)
Ягілка (1971)
Сьогодні одна з вулиць міста Кременець, на якій знаходиться загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 носить назву цієї видатної людини.

Георгій Петрук-Попик

Георгій Петрук-Попик

Народився Петрук-Попик 18 квітня 1932 року в с. Велика Іловиця Шумського району. Тобто в тому краї, де, по правді кажучи, і дотепер панує невисока національно-патріотична свідомість та існують ряд церков Московського патріархату. Тим не менше, майбутній поет виховувався в патріотичній родині. За професією – лікар. В оcтанні до початку перебудови роки працював заввідділом Тернопільської облсанепідемстанції. За покликанням Григорій Михайлович був поетом. З 1983 року – член НСПУ. З 1984 по 1992 рр. очолював Тернопільську обласну організацію НСПУ. Автор восьми книжок поезій і художньо-публіцистичних творів. Серед поетичних збірок поезій окремі є і на патріотичну тему, як наприклад: «Співоче поле», «Полум’я Волині», «Бережи Україну і свободу», «Це ти, Україно моя» (пісні).
Закінчив Енгельське військово-морське (1953) та Чортківське медичне (1957) училище. Служив на Балтійському та тихоокеанському флотах. Працював у медичних закладах Шумщини та Дрогобицького району на Львівщині. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут (1969). Завідував відділом облсанепідемстанції в Тернополі.
Був ініціатором і організатором створення обласних організацій: Товариства української мови ім. Т. Шевченка, «Меморіалу», першого в Україні Крайового руху. Згодом став головою Тернопільської крайової організації Народного руху України.
Друкуватися Георгій Петрук-Попик почав з 1956 року. Автор таких поетичних збірок: «Веселі птахи» (1981), «Тополиний сніг» (1982), «Пригорща жита» (1986), «Думаючи вголос» (1990), «Співоче поле» (1991), «Калиновий заспів» (1995), «Березневі послання» (1995), «Листків пожовклих переліт» (1997). Також він автор кантати «Бережи Україну й свободу» (1997) , роману у віршах «Полумʼя Волині» (1995), збірки «Калина між терням» (2007), книги «Аура слова і борні» (1984−1991), (2002), поеми-феєрії «Нурт Ніагари» (2003), прозово-публіцистичного репортажу «Погляд з третього неба» (2005).
Окремі поезії із згаданих книг перекладені болгарською, італійською та російською мовами.
Головна тема творчості поета – любов до рідної землі, до людини. Його поезія багата прекрасними взірцями пейзажної і інтимної лірики, реагуючи на важливі події в житті народу і держави. Георгію Михайловичу була дуже близька тема національно-визвольної боротьби Української повстанської армії, свідком якої він був.
Георгій Петрук-Попик за поетичну майстерість став лауреатом премії ім. братів Лепких та премії Уласа Самчука. Дипломований у номінації «Книга року» − «Інтелектуальний бестселер» за книгу «Аура слова і борні». Нагороджений відзнакою Міністерства культури Польщі «Заслужений діяч культури польської» (1986), орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2002) та вищою нагородною відзнакою Народного руху України «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня (2004).
Георгій Петрук-Попик свого часу був одним із лідерів національного відродження в Тернополі і краї загалом, а також відомим поетом і публіцистом. Сучасникам Георгій Петрук-Попик найбільше запам’ятався як один з засновників Народного Руху України. Перша Крайова організація НРУ в Україні була створена саме в Тернополі в ніч з 24 на 25 березня 1989 року, що було на півроку раніше за проведення Установчого з’їзду НРУ, який відбувся в Києві 8-10 вересня 1989 р. А тернопільська Крайова Рада НРУ була створена на зборах спілки письменників саме за згодою Г. М. Петрука-Попика, який тоді очолював Тернопільську організацію СПУ.
Від Тернопільщини Г. Петрук-Попик, М. Левицький, М. Куземко та В. Колінець були членами оргкомітету з проведення Установчого з’їзду НРУ. А на самому з’їзді від тернопільської делегації отримав слово лише Петрук-Попик, виступив конструктивно, разом з тим, як згадують його сучасники, – радикально.
Коли у квітні 1989 року Г. Петрука-Попика виключили з КПРС за «действия, противоречащие требованиям устава КПСС, политическую незрелость, потакание экстримистам и демагогам…» члени Крайової Ради НРУ, надіслали М. Горбачову телеграму протесту, мотивуючи тим, що його незаконно виключили, оскільки Народний Рух є громадською організацією за Перебудову, розпочату КПРС.
Г. Петрук-Попик після виключення з написав такого вірша:
«Чверть віку з дідьком у смолі купався,
чверть віку змії в серце заповзали.
Сьогодні – воля: од свого стовпа самі мене чортяки одв’язали».
У листопаді 1989 року Георгій Петрук-Попик працює над проектом передвиборчої рухівської програми кандидатів від НРУ у депутати до всіх рівнів рад, яка була прийнята в грудні 1989 року, головним пунктом цієї програми було відродження української державності.
У березні 1990 року Петрук-Попик був обраний депутатом Тернопільської облради, а у жовтні того ж року – депутатом Верховної Ради СРСР по Збаразькому виборчому округу. Серед народних депутатів Радянського Союзу від України Г. Петрук-Попик був одним з найрадикальніших. 24 грудня 1990 року у Верховній Раді проводилось поіменне голосування по питанню: «Хто виступає за збереження Союзу РСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?». «За» проголосували 1655 депутатів, «проти» – 20. У власній книзі «Аура слова і борні» Петрук-Попик напише: «Горбачов голосно вигукнув: «Негайно вивісити результати голосування, великими буквами показати тих, хто голосував «проти», нехай про них знає радянський народ». Серед цієї двадцятки було четверо депутатів від УРСР. Це письменники Р. Гром’як, Д. Павличко, Р. Федорів та Г. Петрук-Попик.
Маючи статус депутата Верховної Ради СРСР, Петрук-Попик мав право відвідувати сесійні засідання ВР УРСР. Був він на засіданні 3 серпня 1991 року, коли там виступав тодішній Президент США Джордж Буш-старший, Георгій Петрук-Попик разом із однодумцями протестували проти промосковської політики американського президента.
Після оголошення ГКЧП Петрук-Попик разом із побратимами-рухівцями зайняли принципову позицію не визнавати його. Одноголосно вирішили питання про скликання позачергової сесії ВР, на якій депутати мали засудити ГКЧП і прийняти Акт Незалежності України. Паралельно у приміщенні ВР засідала Президія Верховної Ради, де теж обговорювалось це питання. До членів президії входили 5 представників Народної Ради, які час від часу приходили до нас та інформували про хід обговорення, а саме, що більшість членів Президії ГКЧП підтримує. Лише 23 серпня Президія висловилась за проведення 24 серпня позачергової сесії. Питання проголошення Незалежності ще півдня 24 серпня обговорювалось у перервах сесії.
Про політичну діяльність Петрука-Попика як одного з перших рухівців описано в книгах «Три дні вересня вісімдесят дев’ятого», «Відродження держави» (Й. Шостака), «Пробудження»(В. Квасновського), «Вертеп» (Р. Гром’яка), «Україна постала з Народного Руху» (В. Колінця) та в багатьох інших публікаціях.
Помер Георгій Петрук-Попик 15 червня 2006 року, похований на цвинтарі у рідному селі. Нещодавно у Великоіловицькому навчально-виховного комплексу Шумського району відкрили літературно-меморіальний музей, присвячений діяльності Георгія Петрука-Попика. Музейну експозицію створили Марія Лавренюк і Сергій Синюк.
А у Тернополі до 85-літнього ювілею від дня народження відкрили меморіальну дошку Георгію Петруку-Попику. Її встановили на будинку, де розміщується Народний рух України.

Олександр Неприцький-Грановський

Серед славних українців, яких доля у різний час закинула далеко від рідної домівки, на терені США у 30-70-і роки ХХ століття чи не найбільшу популярність мав уродженець села Бережці, що на Кременеччині, Олександр Неприцький-Грановський (1887-1976), який у громадсько-політичному житті Америки і в науці відомий як професор Олександр Грановський.
Після закінчення школи у рідному селі Олександр навчався у Білокриницькій сільськогосподарській школі. Уже тоді писав чудові вірші.
У роки своєї юності він навчався у Києві в Комерційному інституті Довнар-Запольського, брав активну участь в українському громадсько-політичному русі, був членом клубу "Родина", до якого належали Микола Лисенко, Олена Пчілка, Микита Шаповал, Павло Богацький, інші. Він був діяльним просвітянином, співробітничав в "Українській хаті", входив до Етнографічної комісії, яку очолювала Олена Пчілка.
До США потрапив у 1913 році, бо був переслідуваний царською владою за активну антиросійську діяльність. У США він вчасно зрозумів, що мусить працювати в агрономії та біології, маючи певні знання і багаж. Треба було здобувати вищу освіту і йти в науку. Спочатку навчався в агрономічному коледжі (у Форт Коллінсі, Колорадо, був першим українським іммігрантом у цьому штаті). Потім зголосився до армії. Його доправили в Європу, у французьке містечко Бордо. Доки пройшов карантин Перша світова війна закінчилася. Після кількох місяців навчання в Сорбонському університеті (вивчав ентомологію), повертався в Колорадо і дорогою зупинився в Міннеаполісі. Далекого 1925 року у Вісконсинському університеті захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії з біологічних наук про попелиці. А з 1930–го року став професором Міннесотського університету. Олександр Неприцький-Грановський першим з українців став професором американського університету, прислужився своїм талантом американській науці, а відтак і економічному зростанню цієї країни. Він став визнаним авторитетом серед фермерів по боротьбі з комахами–шкідниками сільськогосподарських рослин.
Коли вчений прибув у Вісконсин, то дізнався, що поля у цілому штаті окупувала саранча — коники-стрибунці, які все поїдали. Керівництво штату звернулося до Неприцького–Грановського з проханням про допомогу. І йому це вдалося. Американці дали йому прізвисько Алекс Грасгоперівський (Олександр Скакун-Грановський). Саме Неприцькому-Грановському завдячує Америка розвитком бджільництва.
Проф. Грановський найбільш вагому роль зіграв у Організації державного відродження України у США, яка виникла 1929 року з ініціативи Євгена Коновальця. ОДВУ була легальною громадсько-політичною організацією української еміграції, лояльно ставилась до влади США, стояла на засадах християнської моралі і була надпартійною. Головними її завданнями було: виховати американських українців на чеснотах, знанні американської історії, культури, літератури, конституції; виховувати духовно і фізично; організовувати українське жіноцтво; пропагувати ідею побудови соборної України; надавати матеріальну допомогу братам в Україні; відстоювати єдність української нації; підтримувати зв'язки з українцями на рідній землі; брати участь у всіх визвольних змаганнях українського люду за незалежність і соборність.
Проф. Грановський у 30-ті роки очолював Міннесотський відділ ОДВУ, згодом став головою Центральної Управи ОДВУ США, розгорнув жваву діяльність. Під його керівництвом щорічно відзначались важливі історичні події і дати: день проголошення Універсалів УНР, день Злуки, дні пам'яті Тараса Шевченка, роковини гетьмана Івана Мазепи, дні трагічної загибелі провідників української нації Симона Петлюри та Євгена Коновальця. Це засвідчують численні матеріали багатющого архіву проф. О. Грановського, що знаходиться у Центрі Досліджень Історії Імміграції при Міннесотському університеті, в якому фонд Олександра Грановського нараховує понад десять тисяч одиниць зберігання.
У помешканні проф. Грановського складались програми вечорів, формувались різноманітні документи, звернення, прокламації. Вчений був або доповідачем, або ж виголошував вступне слово як ведучий. Переважно він складав відозви, звернення до українців Америки, формував основні документи з'їздів Організації або ж Українського Конгресового Комітету Америки, в якому вчений також брав діяльну участь. Це були програми, доповіді, резолюції тощо.
На думку вченого, потрібно популяризувати важливі факти історії України, вшановувати видатні імена її діячів.
З нагоди 25-річчя перебування на чолі ОДВУ професорові О. Грановському надійшла телеграма від президента США Дуайта Айзенгауера, в якій високо оцінена діяльність керманича Організації, його зусилля.
Цікавими є політичні брошури, написані проф. О. Грановським англійською мовою в роки Другої світової війни. Автор прагнув, щоб якомога найбільше англомовних людей ознайомилась з такими працями: "Проблема незалежності України" (Вашингтон, 1940), "Україна — побойовище за волю" (Сейнт-Поул, 1944), "Необхідність вільної України для тривкого миру" (Нью-Йорк, 1945). Їх об'єднує одна думка: доля України і українського люду в роки війни та перспективи України у повоєнний час.
О. Неприцький-Грановський залишив велику поетичну спадщину, знаний і як вчений-ентомолог. Але мало хто знає про його мистецьку творчість. Олександр Анастасійович був добрим художником, мистецтвознавцем, писанкарем, фольклористом.
Навчаючись у 1909-1910 рр. у Києві в комерційному інституті О.Неприцький-Грановський, маючи вже тоді неабиякі здібності, оформляв численні виставки етнографічного характеру, фольклорні надбання. Згодом, перебуваючи у США, подібні виставки організовував й там. Як добрий знавець українського костюма, О. Неприцький-Грановський чимало зробив для популяризації народного одягу у США та Канаді. Всю свою родину — дружину, синів, дочок, невісток, онуків — одягав в українські вишиванки, демонструючи їх одяг на вечорах, концертах, виставках, у церквах, особливо до Різдвяних та Великодніх свят.
Як знавець історії українського мистецтва, вчений ще у київський період життя часто бував на художніх виставках, давав у різні часописи їх огляди з критичним і аналітичним осмисленням, зауваженнями. Кілька статей-оглядів з мистецького життя тодішнього Києва знаходимо на сторінках "Української хати" за 1912-1914 рр. Автор констатує, що українське мистецтво має своє оригінальне обличчя, виходить із глибокого народного джерела. Це мистецтво заслуговує уваги, зважаючи на його високий рівень, оригінальність і неповторність.
На початку 1913 р. вийшла друком велика стаття О. Авратинського (цей псевдонім стоїть і під іншими мистецтвознавчими статтями) під назвою "Естетика в житті українського громадянства". Автор дає аналіз тогочасного музичного життя, торкається теми народного одягу, його стилів, наголошує на необхідності використання народних традицій.
З особливою теплотою відгукується О. Неприцький-Грановський про виставку робіт художника Тимофія Сафонова, з яким мав не раз тривалі розмови, був знайомий з ним ще з часів Кременця, коли брав у нього уроки малювання в 1906 році.
Працював О. Неприцький-Грановський і як графік. Одна з перших його робіт "Волинський будинок" репродукована у часописі "Рідний край" за 1916 рік. На малюнку видно, як майстерно відтворена архітектура старого палацу в Бережцях з конусоподібними вежами, готичними рисами стилю. А з тогочасних графічних робіт зберігся портрет Тараса Шевченка, виконаний олівцем ромірами 60x55 см з підписом А. Неприцький-Грановський.
Портрет тривалий час зберігався у поетової сестри Марії Борисенко, що зберігається у експозиції літературно-меморіального музею О. Неприцького-Грановського у Бережцях. Кілька пейзажних робіт, виконаних олійними фарбами, зберігаються у синів О. Неприцького-Грановського в США. Олійні роботи відтворюють мальовничі місця рідних Бережець та їх околиць.
Та найбільше художній талант Неприцького-Грановського виявився у писанкарстві. Приїхавши 1930 року до Міннеаполіса із сусіднього штату, вчений розпочав працю над відродженням цього давнього українського народного мистецтва. Колекція його писанок стала чи не найбільшою у США. У квітні 1972 р. вона нараховувала вже півтори тисячі одиниць, а під кінець його життя — біля двох з половиною тисяч. Нині вона знаходиться в Українському музеї в Торонто, Канада. Як писанкар художник сам створював численні графічні малюнки. Потім наносив їх на шкаралупи яєць. Усіх зразків малюнків для писанок зібрав аж 1836. Ці зразки зберігаються у фонді проф. Ол. Грановського в м. Сент-Поул, в архіві при університеті.
У містах Сент-Поул та Міннеаполіс О. Неприцький-Грановський організував цілу школу писанкарства. До виготовлення їх залучав своїх дітей та онуків. Всі вони займались писанкарством напередодні великодніх свят. Про його писанкарську школу заговорила україно- та англомовна преса. Численні статті появилися у США, Канаді, Західній Європі.
Малював він і вітальні картки з нагоди Нового року, свят Різдва чи Великодня. В його архіві зберігається поштівка 8х12 см., на якій відтворена сцена зимового вечора, група колядників із зіркою, сільська хата, двобанна дерев'яна церква.
15 січня 1966 року під час відкриття відділу Україніки у Міннесотському університеті, з ініціативи проф. О. Грановського було організовано етнографічну виставку. На ній експонувались вишивки, килими, одяг, кераміка, різьба на дереві, інші витвори українського ужиткового мистецтва.
Широкий відгук знайшла публікація статті "Український Великдень", поміщена у часописі "Інтернаціональна географія" (англійською мовою). В ній подана велика кольорова розгортка з блоком писанок, шість невеликих у кольорах фото, на яких простежується техніка виконання писанок.
Незабаром дирекція одного з найбільших виставкових зал Вашингтону Експорерс Холл попросила проф. О. Грановського представити на виставку кілька сот його писанок. 256 найкращих писанок були вперше представлені для огляду у столиці США. За короткий час виставку відвідало понад 50 тис. чоловік.
Дванадцять писанок з його колекції було передано президентові США Річарду Ніксону та його дружині у подарунок. Від президента надійшла телеграма-подяка і побажання веселих свят Великодня усім українцям Міннесоти.
Під кінець свого життя працював над монографією англійською мовою «Мистецтво символіки українських писанок». Планувалось, що вийде друком у 1976 році. На жаль, смерть припинила подальшу працю над монографією.
Під впливом чоловіка Ірена Грановська, голландка за походженням, уклала кілька машинописних статей англійською мовою з питань української народної творчості, звичаїв. Ось назви її праць: "Українські жіночі костюми", "Весілля на Україні", "Українська мудрість", інші. Вагомо, що американка голландського походження прагнула осягнути традиції українського народу, сином якого був її чоловік.
Оскільки Олександр Неприцький писав поезію, тому частина творів була покладена на музику. Один з найбільш популярних музичних творів – пісня Сергія Яременка на вірш О. Неприцького-Грановського "Хрест волі". Вірш народився під враженнями підготовки святкування сторіччя Канади, яке відзначалося 1967 року.
Кілька пісень створив на слова поета О.Неприцького-Грановського Василь Шуть. Це романс "Дружині", "Люби її, нам рідну Україну" (соло для сопрано чи тенора), "Мамі", Роман Придаткевич написав музику на його вірші "Мій голос", "Поклик" ("Гукайте їх"), "Літні пастелі", інші. Ноти до пісні «Мій голос» композитор надіслав авторові слів з таким дарчим написом: „Олександрові Неприцькому-Грановському цей скромний дарунок в знак пошани та любові. 11 червня 1976 року".
Помер Олександр Неприцький-Грановський у 1976 р. в м. Сент-Пол (США), його творча спадщина повернулася в Україну головним чином завдяки зусиллям дослідника із Кременця вже покійного Гаврила Чернихівського.

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Відомі випускники Кременецької духовної семінарії міжвоєнного періоду

Кузнею волинських духовних кадрів була духовна семінарія в Кременці, яка була заснована 1919 р. із залученням викладацького складу колишньої Хомської духовної семінарії. Кременецька духовна семінарія славилась не лише викладацькими кадрами, а також і своїми випускниками, які після закінчення навчального закладу влилися в суспільне, духовне життя і відзначилися своєю діяльністю. У семінарію приймали не лише дітей духовенства, тут мали змогу навчатися діти-сироти, діти вчителів, різноробочих. Серед відомих вихованців варто згадати тих, які вписалися в історію нашого волинського краю або ж і всієї України.
Олег Штуль-Жданович виходець із Житомирщини. Вступає до Кременецької духовної семінарії, оскільки походив із священицького роду. Після випускних екзаменів у 1934 році, вступає та закінчує філософський факультет Варшавського університету та вступає у лави ОУН. У 40-их роках допомагає організовувати мережу цієї організації. Під час війни перебував у німецьких концтаборах, звільнившись з яких емігрував до Австрії, Франції. На еміграції займається редагування часопису «Українське слово», а у 1964 році очолює провід ОУН. Протягом свого життя невтомно займався справами української держави та справою відродження українського народу.
Василь Штуль – брат Олега Штуль-Ждановича. Також закінчив духовну семінарію у Кременці у 1936 році і аналогічно став членом ОУН. Наприкінці 1941 року вступає у новостворений партизанський загін у антоновецьких лісах під командуванням Хрона (Микола Медвецького), де займався вишколом новобранців, вів політично-освітню роботу, редагував часопис повстанців «Повстанець». Загинув під час одного із боїв.
Юрій Пундик вступив до духовної семінарії у 1929 році, згодом закінчив філософський факультет Лбвівського університету. На початку Другої світової війни став активним членом ОУН, був провідником даної організації на Волині із підпільними псевдо Юрій Миколин, Юрій Селюцький. У 1944 році після активної політичної діяльності, емігрує за кордон, де займається публіцистикою, піднімає питання незалежності України, подальшої долі українського нарду.
Віталій та Іван Маслюки навчалися у семінарії протягом 30-х років ХХ ст. Віталій завершив навчання у 1939 році і ступив на шлях викладацької діяльності у Вербовецькій семирічці Лановецького району Тернопільської області. Після закінчення Другої світової війни завершує навчання у Львівському університеті на факультеті іноземної мови, і тут витримує конкурс на викладача грецької мови, яку досконало засвоїв ще у Кременецькій духовній семінарії. Займаючись викладацькою роботою, Віталій Маслюк займається науковими пошуками. Він являється автором монографії про розвиток теорії літератури в Україні, він багато перекладав з давньогрецької та латині. Після довголітньої викладацької практики професор Маслюк видає підручник з латинської та давньогрецької мови , хрестоматію античної літератури, яка вийшла у світ у 1994 році. Цікаво те, що твори до хрестоматії були перекладені на українську самим професором.
Іван Сойко сформувався також у стінах Кременецької духовної семінарії, після закінчення якої продовжив своє навчання у Варшавському університеті на історичному та філософському факультетах. Із початком Другої світової війни Іван Сойко повертається на Україну, приїжджає до Кременця, де працює викладачем історіїу загальноосвітній школі № 3. У 1944 році його мобілізували до радянської армії, дійшов до Берліна, пержив страшні поранення, проте повернувя живим. Іван Сойко із сім`єю поселяються у Львові, де він працює в Інституті історії Академії наук під керівництвом Крип`якевича.
Андрій Вериківський, брат відомого музиканта Михайла Вериківського, також навчався у Кременецькій духовній семінарії, після закінчення якої одружився та був направлений на вчительську роботу у села Кременеччини. Після закінчення війни, Андрій Вериківський повертається до Кременця, де працює вчителем музичної школи, школи № 1 та Сапанівської школи. У всіх навчальних закладах він не лише навав дітей відповідно до загальної навчальної програми, а також організовував учнівські хори, пропагував національну музику.
У стінах Кременецької духовної семінарії навчався також батько відомої української поетеси Галини Гордасевич – Леонід Гордасевич. Протягом 9 років навчався у вищезгаданому закладі, таким чином закінчив повний курс навчання. Після навчання у Варшавського університету, був рукоположений у сан священника у Свято-Успенській Почаївській лаврі і згодом був направлений до Білорусії, де отримав свій перший приход. У 1946 році як священника його засудили на 10 років таборів. Свої останні роки життя він провів у Черкасах, поряд із дружиною, у 80-х роках коли відкривалися заново храми його запросили служити у місцевих церквах, на що він радо погодився.
Варто згадати випускника Кременецької духовної семінарії Юрія Шумовського – археолога, православного священика родом з Волині. Навчався у Дубенській гімназії та Кременецькій духовній семінарії. Закінчив Варшавський університет у 1934 році. Протягом 1934-1938 років був делегатом з Волині Варшавського археологічного музею, віднайшов рештки палеомастодонта – предка мамонтів та слонів. Це була перша знахідка кісток цієї праісторичної тварини в Україні у с. Вілігори близько Рівного. За німецької окупації був директором Рівненського обласного музею. Після евакуації музею вчений зі своєю дружиною опинився в Західній Німеччині, потім працював у Франції. Юрій Шумовський став першим українським вченим, що досліджував Африку. В 1951–1956 років за дорученням Французького Інституту Чорної Африки в Судані провадив археологічні розкопки в Африці, був директором музею у Бамако. Опублікував нариси «Під гарячим сонцем Африки» (1956 р.). Юрій Шумовський був дійсним членом НТШ починаючи з 1958 року. У 1957 році Шумовський залишив Африку й оселився в США. На американському континенті він був викладачем в кількох університетах, зокрема, викладав антропологію, еволюцію людства, історичну геологію, доісторичну археологію, історію культури слов’янських народів, археологію України. Також брав участь в міжнародних конгресах, симпозіумах у Польщі, Сенегалі, Алжирі, США, Канаді
Авенір Коломієць – поет, письменник, журналіст, режисер. Закінчив Клеванське духовне училище та Духовну семінарію в Кременці, теологічний факультет Варшавського університету з відміними знаннями. Священницької хіротонії не приняв, оскільки ще під час навчання у Волинській духовній семінарії розпочав літературно-журналістську працю. Його наставником був викладач української мови та літератури професор Филимон Кульчинський. Друкувався в українських часописах, зокрема в найпрестижнішому «Літературно-науковому віснику».
У 1941-1944 pp. творчо працював в м. Дубно: був співробітником газети «Волинь» у Рівному, редактором двотижневика «Школярик», активістом «Просвіти», керівником її театральної студії. У 1944 році з сім'єю виїхав на еміграцію, перебував в таборах ДІ-ПІ, де брав активну участь в творчому українському житті як поет, журналіст, митець.
Архієпископ Іов (Кресович) в миру Володимир Кресович був вихідцем із священницької родини. У 1922 році закінчує Кременецьку духовну семінарію у сані диякона і відразу єпископ Діонісій рукоположив його у сан священника в Миколаєвській церкві Кременецького Богоявленського монастиря.
Довгий час Володимир Кресович служив у Волинській єпархії та паралельно виконував функції протисектантського місіонера, навчав Закону Божого. Після смерті дружини у 1942 році він приймає у Почаївській лаврі монаший постриг з іменем Іов, а 24 червня 1942 року був возведений у сан архімандрита, отримав єпископську хіротонію та очолив Луцьку єпископську кафедру, а після вбивста єпископа Олексія (Громадського) очолює Кремненецьку та Дубенську кафедри. Єпископ Іов виявив стійкість у служінні церкві під час радянських гонінь на церкву, закликав віруючих захищати храми від закриття, особливо коли перебував на єпископській кафедрі в Чебоксарах, за що був арештований і засланий на 3 роки у табори суворого режиму
Ще одним із відомих випускників Кременецької духовної семінарії був отець Пантелеймон (Рудик), який згодом став архієпископом Едмонтським та Канадським (Російська Православна Церква). У 1912 році у віці 14 років приходить у Почаївську лавру, де був прийнятий у число її вихованців. У 1920 році прийняв монашество з іменем Пантелеймон. Протягом 1922-1924 рр. навчався у Кременецькій духовній семінарії, вже будучу ієромонахом.
Довгий час був настоятелем львівського Свято-Георгієвського храму, проповідував перехід приходів з уніатства в православ`я, відкрив школу для підготовки місіонерів. У 1929 році був возведений у сан ігумена, архімандрита і назначений настоятелем Загаєцького монастиря святого Іоанна Милостивого, де суттєво підніс рівень духовного життя та активізував господарську діяльність обителі. У 1933 році був назначений намісником Почаївської лаври, де доклав чималих зусиль відносно відновлення богослужбового уставу, порядку ведення служб, оскільки події попередніх років негативно відбилися на духовному устрої монастиря. Його стараннями у 1934 році була відкрита богословська 6-річна школа для іноків. Отець Пантелеймон залучив громадськість до ремонту Свято-Успенського собору Почаївської лаври. Згодом він отримав хіротонію на єпископа Львівського, пробувши намісником лаври до 2 червня 1941 року. Приймав участь у Почаївському зібранні 18 серпня 1941 року організованого архієпископом Олексієм (Громадським), таким чином долучившись до утворення тимчасової автономної Української Православної церкви. Під час німецької окупації перебував у Києві, де активно відновлював закриті храми та висвячував духовенство. Останні 20 років свого життя єпископ Пантелеймон провів за кордоном.
Сьогодні знаним випускником Кременецької духовної семінарії є Петро Огризенко. У тридцятилітньому віці вступає до семінарії у Кременці, яку завершує у 1923 році і відразу отримує сан дикона, а згодом священника. Отець Петро служив на приходах Волинської єпархії. На початку Другої світової війни виїжджає в Польщу, де працює на приході в селі Чортовці. Проте, віддане служіння пастиря не злишалось поза увагою багатьох сил і 10 квітня 1944 року його під час літургії було вбито. У 2003 році його прославлено Польською Православною Церквою у Соборі Холмських та Підляшських мучеників, 20 липня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви включив його ім`я у Собор Волинських святих.
Випускником Кремененецької семінарії став також архієпископ Філадельфійський та Пенсильванський Православної церкви в Америці Кіпріан (Борисевич). Закінчивши семінарію у 1925 році, він одружується, отримує священницький сан і був направлений на служіння до Литви, паралельно навчаючись на богословському факультеті Варшавського університету. Протягом 1939-40 рр займав посаду інспектора релігійного виховання у Вільно. Під час Другої світової війни організовував православні приходи у Австрії та Німеччині. Вже у 1949 році переїжджає до США, де продовжує пастирське служіння у Канзас-Сіті, Балтимор, Степфорд. Служіння на приходах поєднував із видавничою діяльністю, редагував православні часописи, а після смерті дружини у 1961 році приймає монаший постриг. Тоді ж о.Кіпріана хіротонізують у єпископа Вашингтонського, вікарія Нью-Йоркської єпархії Православної Церкви Америки. Окрім адміністративного служіння, отець Кіпріан цікавився і виклацькою справою. Він став ректором Свято-Тихоновської духовної семінарії у Південному Ханаані (Пенсильванія), яккий функціонував при свято-Тихонівському монастирі у тому ж місті. Тут же він помер і був похований
Одним із священників-випускників Кременецької духовної семіарії був Сергій Захарчук, родом із священницької сім`ї. Закінчивши семінарію у Кременці, він на передодні Другої світової війни приймає священницький сан. Пастирське служіння здійснював на території Польщі на Томашовщині, де 6 травня 1943 року на його дім було здійснено напад, а Сергія Захарчука вбито як православного священника. Весною 2003 року його прославлено Польською Православною церквою в Соборі Холмських і Підляшських мучеників. Нетлінне тіло святого знаходяться на даний момент у Холмському кафедральному соборі. 20 червня 2012 року Священний Синод Української Православної Церкви відніс його ім`я до Собору Волинських святих.
Відомим для кременчан випускником Кременецької духовної семінарії був Микола Матерський – диригент, фольклорист, музикант. У 1929 році він вступає до Православної духовної семінарії в м.Кременці, де активно долучається до різноманітної діяльності, керує хором семінаристів.
У 1936 році Микола Матерський вступив на теологічний факультет Варшавського університету, проте Друга світова війна перекреслила всі плани. З осені 1939 року він отримує посаду директора школи у с. Великих Фільварках (нині – с. Плоске Кременецького району), де викладав українську мову та літературу. З 1941 року працював у Кременецькій середній школі № 3. одночасно керуючи хором Туницької церкви. У 1958 році Микола Матерський заочно закінчив Львівський університет і лише тоді отримав право викладати українську мову та літературу в середній школі. Упродовж 1976-1989 років він працював керівником художньої самодіяльності в с.Плоскому. У 1990 році власним ентузіазмом створив хор Української православної автокефальної церкви, який у 1991 році у м. Львові на фестивалі хорів УПАЦ зайняв перше місце. Микола Матерський присвятив себе популяризації української пісні, церковної музики. Він самовіддано, наполегливо працював для духовного відродження рідного народу. Помер Микола Матерський 30 березня 2006 року.
Семен Гаюк також належить до випускників Духовної Семінарії в Кременці та Богословського факультету Варшавського університету (закінчив університет у 1933 році). Заарештований польською поліцією 1939 року й ув’язнений до концтабору Береза Картузька. В часі Другої світової війни мешкав у Заславі, де займався справою відродження церкви. Був організатором Комітету допомоги полоненим. Від 1944 року перебував на еміґрації спочатку в Німеччині, а від 1950 року – у США. Був дійсним членом Української Вільної Академії Наук. У 1968 здобув ступінь доктора філософії. Семен Гаюк являється автором спогадів «Від церковного престола до Берези за дроти», богословських праць «Короткий православно-християнський катихизис», «На Божій ниві: бесіди на свята дванадесяті та інші», «Святий Феодосій Углицький, Архієпископ Чернігівський на тлі своєї доби», «Унійна діяльність Мелетія Смотрицького: історичний нарис». Помер у 1997 року на чужині.
Ананій Теодорович був родом із Волині, а свою духовну освіту також здобував у Кременецькій духовній семінарії, яку завершив у 1925 році і відразу після одруження був рукоположений у священницький сан. Своє служіння здійснював на Ковельщині, Рівненщині. Протягом 1942-43 рр. виконува обов`язки секретаря при єпископі Платоні у рівненському церковному управління тоді проголошеної автономної церкви. Після війни емігрує до Австралії, де з благословення митрополита УАПЦ Полікарпа займався організацією православних приходів та виконував функції голови Вищого церковного адмінісраторо митрополичої єпархії УАПЦ, редагував православні часописи. На його кошти було збудовано у Сіднеї Свято-Покровський православний храм.
Навчався у Кременецькій духовній семінарії і Федір Юркевич, який закінчив її у 1924 році, одружився, був рукоположений. Вже у 30-х роках після завершення богословського факультету Варшавського університету та після тривалої пастирської роботи, його залучають до загально єпархіальних справ Волинської єпархії. Священник Федір Юркевич виконував функцію духівника Кременецької духовної семінарії, а згодом був призначений третім священником кафедрального собору св.Миколая у Кременці, а вже починаючи із 1941 року він став секретарем відновленої Волинської духовної консисторії та близьким співробітником митрополита Олексія (Громадського). Федір Юркевич загинув одночасно із митрополитом Олексієм, прямуючи в одному автомобілі до Рівного.

Про перебування відомих людей на Кременеччині

Багата визначними подіями Кременеччина. У зв`язку із функціонуванням у місті протягом століть кількох закладів культури та науки, до міста, як освітнього та духовного осередку, приїжджали відомі у свій час люди. Із нашим містом пов`язано перебування багатьох письменників, поетів, науковців, визначних діячів.
Так, у 1702 році Кременець відвідав Феофан Прокопович, відомий церковний діяч, який прямував до Почаївського монастиря. У 40-их рр. ХХ ст. територією краю мандрував Василь Григорович-Барський – відомий географ, дослідник.
З особливим сентиментом згадує про місто та перебування у ньому перша жінка-кавалерист Надія Дурова, яка була офіцером в Ризькому уланському полку російської армії, який стаціонував на околицях міста. Її життя стало легендою.
Із Кременцем пов'язані життя і діяльність багатьох визначних постатей в науці і культурі краю, письменники Алоїзій Фелінський, Алоїзій Осінський, Юзеф Коженьовський, математик Юзеф Чех, діяльність яких була зорієнтована на Кременецький ліцей ХІХ ст., який був найяскравішою сторінкою освітньої традиції міста спочатку під назвою Волинського (у ХІХ ст.), потім Кременецького (1920-1939 рр.).
У Кременецькому ліцеї за два десятки років працювало багато вчителів, викладачів, директорів, інспекторів чи керівників курсів. Серед них особливо слід виділити імена тих, що творили історію нашого міста і залишились в його пам’яті.
У Волинському ліцеї ХІХ століття працювали визначні особистості того часу: український ботанік австрійського походження Вілібальд Бессер; літературознавець Евзебіуш Словацький, батько Юліуша Словацького, який народився у Кременці 4 вересня 1809 року; став відомим поетом-романтиком, природознавець Антоній Анджейовський; польський історик-демократ Йоахим Лелевель; правознавець Олександр Міцкевич (брат Адама Міцкевича); мистецтвознавець і художних Йозеф Пічман. Відомими своєю діяльністю стали і випускники Кременецького ліцею такі як Станіслав Ворцель, який став учасник повстання 1831 року та депутатом повстанчого сейму, Юзеф Коженьовський – прозаїк, драматург, педагог, навчався у у Кременецькому ліцеї та працював тут професором, Антоній Мальчевський, студент Кременецького ліцею, автор відомої поеми «Марія» (1825), Густав Олізар, польський поет, мемуарист, громадський діяч. У Кременці працював аквареліст i рисувальник Наполеон Орда, під час чисельних подорожей Польщею написав кілька робіт з видами міста та архітектурними пам'ятками, які опублікував в «Альбомі краєвидів Польщі», серед них літографії та малюнки Із зображеними замками, палацами, руїнами пам'яток, зокрема в Білокриниці, Кременці. У нашому краї велику частину свого життя провів засновник Кременецького ліцею Тадеуш Чацький – історик, економічний та освітній діяч, автор праць з історії, права та статистики, бібліофіл, був членом Казначейської Комісії. З 1803 року Чацький починає працювати у якості інспектора шкіл Волинської, Подільської та Київської губерній, прагнув збільшити кількість шкіл.
До міста приїхав ірландець Діонісій Мак Лер, заслугою якого стала розробка чудового ботанічного саду, розарію, оранжереї. Цьому чудовому куточку краю у 2016 році виповнюється 210 років.
У 1831 році до Кременця завітав лікар, вчений-мовознавець Володимир Даль, зібравши на місці матеріал – легенди нашого краю, він долучає його до своїх фольклористичних напрацювань.
У 1820 році з великим успіхом пройшов концерт відомої оперної співачки Анжеліки Каталані, концерт так закарбувався у пам`яті кремен чан, що в честь цієї особистості було названо одну іх вулиць міста – теперішню вул. Словацького. Протягом 20-50-хх років ХІХ ст. у місті відбувалися концерти відомих музикантів. Так, у Кременці двічі виступав перед публікою угорський композитор та скрипаль Ференц Ліст і польська піаністка Марія Шимановська.
У 1846 року Кременець відвідав Тарас Шевченко, де оглянув пам’ятки архітектури нашого старовинного мальовничого міста. На Кременеччині Кобзар збирав народні перекази про гайдамацький рух. Сьогодні на будівлі колишнього Єзуїтського колегіуму встановлено меморіальну дошку присвячену цій події.
1860-61 рр. у Полоцькому полку перебував на військовій службі вчений-мандрівник Микола Пржевальський. Він залишив цікаві описи Кременця та його околиць у своїх спогадах «Записки мисливця», «Автобіографічні оповідання».
Надзвичайно багатим на події видалось мистецьке життя міста на початку ХХ ст. тут жили, творили протягом певного часу Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Климент Квітка, Олена Пчілка, а також художники Амвросій Ждаха, Андронник Лазарчук, Тимофій Сафонов, Владислав Галімський, Олександр Якимчук. В Комерційному училищі на початку XX ст. вчилися український композитор Михайло Вериківський та російський письменник Лев Нікулін, викладали художники Тимофій Сафонов та Андроник Лазарчук.
У міжвоєнний період часу, коли відбулися зміни у політичному розкладі Європи, Кременець відходить у склад відродженої Речі Посполитої і польська еліта докладає великих зусиль щоб відновити діяльність славнозвісного Волинського ліцею. Особисто патронував цей процес Юзеф Пілсудський.
Францішек Мончак у Кременецькому ліцеї працював вчителем географії починаючи з 1928 р. За роки роботи в ліцеї Ф. Мончак активно займається науковою та дослідницькою роботою. Він багато подорожує. З Південної Америки вчений привіз цінну колекцію метеликів, яка на сьогоднішній день становить понад 60 екземплярів комах, представлених в експозиції Кременецького краєзнавчого музею.
У 1937 р. Ф. Мончак створив Музей кременецької землі ім. д-ра Вілібальда Бессера. З початком масових розстрілів інтелігенції у 1941 р. Ф. Мончака було арештовано та розстріляно під Хрестовою горою.
Ще одним краєзнавцем, чиє ім’я увійшло в історію міста, був Здіслав Опольський. У ліцеї працював викладачем природознавства, досліджував геологію Почаєва та Залізців.
Цікавою та неординарною особистістю був Владислав Галімський. В. Галімський переїздить на Волинь і у 1924 р. стає викладачем малювання в Кременецькому ліцеї. Спочатку він працював у гімназії ім. Т. Чацького, потім викладав і в інших школах ліцею. За роки роботи в Кременці В. Галімський не лише навчав мистецтву своїх вихованців, а й малював місто, в якому мешкав. Деякі з картин цього художника і донині зберігаються в Кременецькому краєзнавчому музеї.
Розвиток фотосправи у Кременці в 30-ті рр. пов’язаний з іменами Станіслава Схейбаля та Генріха Германовича. Проте, до них працювали приїжджі фотографи-іноземці, які організовували свої салони-ательє та займалися фотографуванням місцевого населення. Серед приїжджих фотографів у Кременці своєю діяльністю відзначилися Бродский Петро, який тримав фотоательє протягом 1914-1917, Бик Бенцин, швейцарець Болеслав Добржанский, Максиміліан Оппітц, який працював у місті протягом 1887 – 1913 рр.
До Кременця С. Схейбаль приїздить 1927 р. Тоді ж його призначають на посаду вчителя малювання в школи ліцею. У 1928 р. в місті почав працювати фотогурток, викладачем якого став Схейбаль, а в 1929 р. він презентував свою першу фотовиставку. Генріх Германович почав працювати в ліцеї з 1937 р.
З початком Другої світової війни Г. Германович та С. Схейбаль продовжують займатись фотографією – вони фотографують місто та фіксують на світлинах основні події його життя. Завдяки роботам цих митців можемо дізнатися про роки окупації та людей, які її переживали. Світлини цих майстрів донині зберігаються у фондах Кременецького краєзнавчого музею. По закінченні війни С. Схейбаль виїхав у Польщу. У 1984 р. у Кракові вийшла книга його спогадів. Г. Германович виїхав з Кременця у 1943 р. і до кінця життя мешкав у Кракові.
Октавіан Дуда викладав хімію та біологію в гімназії ім. Т. Чацького, зібрав велику колекцію метеликів і жуків, які привіз з поїздки з Південної Америки. Колекція на сьогоднішній день знаходиться в краєзнавчому музеї.
Говорячи про відомих людей, що працювали в ліцеї і справили вагомий вплив на історію Кременця, не можемо оминути кураторів ліцею, які в різний час керували цим осередком освіти і культури Волині.
Першим директором міжвоєнного Кременецького ліцею був Марк Пекарський. Він займав посаду шкільного візитатора та куратора ліцею починаючи із 1922 р. і активно відновлює діяльність ліквідованого в 1832 р. Волинського ліцею.
1926 року куратором ліцею призначили Юліуша Понятовського. На посаді куратора Кременецького ліцею Ю. Понятовський займався питаннями розвитку сільського господарства східного регіону польської держави.
Про життя та діяльність останнього куратора ліцею Стефана Чарноцького, на жаль, відомо дуже мало. З 1936 по 1939 рр. працював куратором Кременецького ліцею. З початком Другої світової війни був засланий до Сибіру. Його арештували 25 вересня 1939 р.
У післявоєнні роки у місті побувало кілька десятків відомих діячів культурно-мистецької сфери. Місто у різні часи відвідували, були на зустрічах із громадськістю Павло Тичина, Андрій Малишко, Максим Рильський, Олександр Підсуха, Дмитро Павличко, Ростислав Братунь, Юрій Щербак, Микола Вінграновський, Леонід Вишеславський, Борис Олійник, Любов Забашта, Ліна Костенко, Оксана Пахльовська, Ганна Чубач, Роман Лубківський, Роман Федорів, академік Микола Боголюбов, член-кореспондент Академії наук України Євген Кирилюк, народні артисти України Іван Козловський, Дмитро Гнатюк, сестри Байко та багато інших.
Під враженнями від нашого міста прозаїк, головний редактор часопису «Дзвін» Роман Федорів написав нарис «Ворожба кременецька», який на даний момент становить частину книги «Яре зерно» під назвою «Мандрівка п`ята».
Перебування Дмитра Павличка в Кременці пов’язано з вшануванням пам’яті польського поета Юліуша Словацького. Вперше Павличко побував в Кременці в 1969 р. коли біля родинного будинку Словацького було відкрито пам’ятник скульптора Василя Бородая. Подальші відвідини Кременця приурочувались річницям святкування Днів У 1984 р. він очолив виїздну Академію, а під час урочистостей в 1989 р. в костелі виступив з ініціативою створення польської школи в Кременці. Важливими були відвідини Кременця в березні 1999 р. коли Дмитро Павличко, будучи послом України в Польщі сприяв вирішенню питаннь перенесення бібліотеки ім. Ю. Словацького і подальшої роботи по створенню музею польського поета. Дмитро Павличко побував в Кременці 4 вересня 2005 року на відкритті пам’ятного знаку Соломеї Словацької.
Прославив рідне місто вчений-природодослідник Олександр Чекановський, який, перебуваючи на засланні, досліджував Сибір. Його геологічні колекції зберігаються у Мінералогічному музеї Санкт-Петербургу.
Народилися у Кременеці відомий український композитор і диригент Михайло Вериківський, польський поет, рецензент, перекладач Чеслав Ястшембець-Козловський, український фольклорист і літературознавець Микола Коробка, перекладач Алла Макарова, письменник сучасного українського літературного процесу Юрій Покальчук, вже покійна сьогодні Галина Гордасевич, ім`я якої носить загальноосвітня школа №1 міста Кременець. Тут відбулося творче зростання Бориса Харчука, Івана Гнатюка, Надії Панчук, Георгія Петрука-Попика, Ганни Костів-Гуски. Борис Харчук став поетом-прозаїком, творчий злет якого припадає на 60-80-ті роки. Він був студентом Кременецького педагогічного інституту протягом 1950-52 рр, проте у зв`язку із політичною ненадійністю, був виключений із нього. Своє студентське життя відобразив у творі «Неслава», де побіжно згадує і про саме місто та про суспільні процеси, які відбувалися у ньому. У 1991 році кременчани вшанували пам`ять письменника з нагоди 60-річчя від дня народження. На будинку теперішньої педагогічної академії було встановлено меморіальну таблицю. Одна із вулиць міста названо в його честь.
Ще одним випускником Кременецького педінституту був Іван Гнатюк, якого 1947 року заарештували та заслали на 25 років на Колиму. Предметом арешту стали вірші на патріотичну українську тематику. Проте, незважаючи не важкі умови життя, він писав, видавав навіть свої твори, а після повернення із заслання кілька раз приїжджав до Кременця.
Тривалий час у Кременеці жив і творив художник Іван Гарасевич (1914-77 рр.). За своє життя, вихованцеві Кременецької української гімназії, довелося пережити чимало. Його прийнято називати творцем кременецької шевченкіани. Його відома робота «Шевченко у Кременці» досі експонується у Національному музеї т.Шевченка у Києві. Окрім того, він був прекрасним акварелістом, писав поезію .
Із містом Кременцем тісно пов`язана доля кількох відомих науковців України. У місті народився, навчався Ігор Юхновський – академік Академії наук України, доктор фізико-математичних наук, лауреат багатьох премій, віце-прем`єр Кабміну у 90-х рр. та депутат Верховної Ради України.
Кременеччина вабить до себе все нових людей, оскільки багата історична та культурна спадщина не залишає байдужим нікого. До міста приїжджають відомі діячі мистецтва, науки, візити яких вже становлять новий розділ історії Кременця.

Відомі викладачі Кременецької духовної семінарії

Викладачі міжвоєнної духовної семінарії у Кременці

Волинська духовна семінарія із Житомира, де знаходилася там протягом 1902-1918 році, була переведена у Кременець у 1919 році у зв`язку із складними політичними, ідеологічними умовами.
Організаційна праця по заснуванню Православної Духовної Семінарії в Кременці розпочалась з поверненням вікарного єпископа Кременецького Діонісія (Велединського) з Києва, де він перебував під час Першої світової війни. Історичні джерела свідчать про те, що в 1919 році в Кременці діяло дві окремі семінарії – Волинська і Холмська (в евакуації). Дві семінарії з ініціативи єпархіальної та державної влади були злиті в одну. Після об`єднання навчальних закладів  в один у 1919 році його перевели на державне утримання. Після Ризького договору 1921 року, коли Західна Україна відійшла до складу Речі Посполитої, всі православні духовні освітні школина на цій території були закриті: Клеванське, Милецьке духовні училища в 1920 році, Дерманське духовне училище – у вересні 1925 року. Єдиним православним духовним закладом на західній Волині залишалась семінарія в Кременці, яку визнало своїм декретом від 1 липня 1921 року польське Міністерство ісповідань і освіти, але жодної фінансової допомоги з його боку не було, навчальний заклад діяв як приватний з оплати за навчання учнів, внесків жертводавців, фондів Волинської єпархії, яка станом на 1923 рік нараховувала 581 церкву і 8 діючих монастирів.
В цьому духовному православному навчальному закладі серед української молоді ширилась національна свідомість, зростало почуття національної гордості, чому сприяло все місцеве українське громадське і політичне життя. Через товариство «Просвіта», українську гімназію, українську книжку, часописи, театральні вистави, українську кооперацію, український «Пласт», «Юнак», пізніше ОУН цей український дух охопив студентство, а українська ідея стала домінуючою. Свідченням того були щорічні Шевченківські академії, вечори пам’яті героїв, українські спільні з гімназією вистави, виконання українського національного гімну на всіх вечорах в семінарії і під час випускного вечора. Найбільшу роль у становленні Кременецької духовної семінарії відігравали викладачі, а ще більше – її ректори: єпископ Діонісій (Велединський), архімандрит Симон (Івановський), єпископ Антоній (Марценко), о.Петро Табінський, єпископ Симон (Івановський), архієпископ Олексій (Громадський).
Єпископ Діонісій (Костянтин Велединський) родом з Росії, син священика м.Мурома Володимирської губернії. Навчався у Володимирській Духовній семінарії. Закінчив на відмінно Уфимську Духовну семінарію, Казанську Духовну академію у 1900 році будучи вже постриженим у монахи з ім’ям Діонісій. Недовго будучи учителем Таврійської Духовної семінарії в Криму він у 1902 році став інспектором Холмської Духовної семінарії, на початку 1903 року став її ректором і перебува на цій посаді до 1911 року. Був настоятелем храму в російському посольстві в Італії. У 1913 року висвячений в єпископи з титулом Кременецький вікарій Волинської єпархії, яку тоді очолював митрополит Антоній (Храповицький). Під час Першої світової війни залишався в Кременці, проте під час революції виїхав до Києва, де брав участь у Всеукраїнському Церковному Соборі 1918 року. В січні 1919 року повертається до Кременця, розпочинає налагоджувати церковне життя на західній Волині, відроджує Духовну семінарію. Був головою консисторії, ректором. Пробув 4 місяці вікарієм Луцьким, а тоді очолив Гродненську єпархію, а 1928 року возведений в сан архієпископа. У 1934 році очолив Волинську єпархію і був ректором семінарії.
У 1927-31 рр. ректором Кременецької духовної семінарії був Петро Табінський, активний діяч церковного руху. Народився у Берестечку у 1888 році. У 1913 році закінчив Волинську духовну семінарію в Житомирі, пізніше Петербурзьку духовну академію.
Протягом 1918-20-х рр. працював приват-доцентом православного богословського факультету Кам`янець-Подільського університету. 4 роки був на посаді ректора Кременецької духовної семінарії. Після призначення о.Петра священнослужителем у Володимир-Волинськ єпископом Діонісієм, він починає видавати часопис «На варті», друкує підручник з літургіки, Закону Божого.
У 1939 році радянськими спецслужбами Петра Табінського арештовано і вивезено до Сибіру, де він і загинув у 1948 році.
Молода генерація українського духовенства, яка виховувалась в семінарії, формувалась під впливом викладачів. Серед них найвідоміші — це професори Михайло Кобрин, Василь Біднов, Лев Данилевич, о. Филимон Кульчинський, о. Петро Табінський, Василь Богацький, Сергій Міляшкевич, Катерина Міляшкевич, Никанор Вишневський, А. Котович. Їх праця не обмежувалась уроками, вони мали багато позаурочних робіт, перекладали і видавали українські підручники з богословських предметів, організовували культурно-освітні заходи, поглиблювали знання учнів на заняттях гуртків.
Василь Біднов працював у семінарії протягом 1920-22-их років. Походив із безземельної сім`ї з Курської губернії. Закінчив Херсонське духовне училище, Одеську духовну семінарію, Київську духовну академію із ступенем кандидата богослів`я. Після 1919 року залишає викладацьку роботу на Катеринославщині, переїжджає на Західну Україну. У 1920 році починає викладати історію, філософію в Кременецькій духовній семінарії.
Перший випуск у Кременецькій семінарії відбувся 1922 року. Професор В.О.Біднов у своїй промові, згадавши про недавні часи, коли семінаристи тікали від священства і збільшували ряди світської інтелігенції, підкреслив сучасний факт прагнення світської інтелігенції до священства, зазначив трудність пастирського служіння серед темного, малокультурного й економічно малозабезпеченого українського населення Волині, для якого найдорожчим скарбом є прадідівська православна віра, що мала надзвичайно велике значення в історії українського народу, радив майбутнім священикам йти в повному єднанні з православним населенням, користуючись прикладом стародавніх наших братств і нести йому істини православної віри на рідній для нього українській мові.
У 1922 році Василю Біднову доручено редагування часопису «Православна Волинь» – офіційне видання Кременецької духовної консисторії. Проте після закриття часопису польська влада висилає Біднова за межі Кременецького повіту. Професор переїжджає до Праги, Варшави, де займається викладацькою роботою на православних богословських відділеннях. Протягом останніх 34 років свого життя Василь Біднов займався науковою діяльністю, досліджував історію церкви, церковне право, освіту, культуру, історіографію, особливо цікавила його архівна справа, козацтво, історія Запорізької Січі. У 1935 році Біднов помирає у Варшаві, де і поховано його.
Важливо те, що у 2002 році у Мінську була видана посмертно книга Василя Біднова «Православная церков в Польше и Литве».
Никанор Вишневський народився у 1892 році у селі Бакорин що на Рівненщині у сім`ї псаломщика. Навчався у Волинській духовній семінарії у Житомирі, на історичному факультеті Ніжинського університету, Київському військовому училищі, де отримав звання офіцера.
Після Першої світової війни переїжджає до Кременця, де починаючи з 1922 року викладає теорію словесності та історію загальної літератури у духовній семінарії. Згодом викладає ще російську, українську літературу, старогрецьку, латинь, співи. Паралельно із роботою у духовній семінарії, Вишневський викладає і в Українській приватній гімназії міста Кременця. Никанор Вишневський у семінарії керував семінарським хором, який своєю майстерністю виконання творів отримав визнання вищої духовної ієрархії.
Протягом 1939-41 рр. вчителює у Кременецькій загальноосвітній школі №1. Після відкриття у місті вчительського інституту стає його викладачем на кафедрі мовознавства. Широкі лінгвістичні знання, дали змогу Никанорові Вишневському отримати звання кандидата наук у 40-их роках. Одночасно із викладацькою роботою він регентує у соборі св.Миколая.
Іван Власовський окрім викладацької роботи, увійшов в історію як автор праці «Нарис з історії Української православної церкви», що вийшов у світ у 1966 році у Нью-Йорку у п`яти томах, та редактор часопису «Церква і нарід», що видавався у Кременці протягом 1935-39-их років. Протягом свого життя кілька раз був арештований польськими, німецькими жандармами. Після виходу із в`язниці, Іван Власовський емігрує до США, де активно займається дослідженням історії української православної церкви.
Лев Данилевич родом із недалекого села Тилявка. Закінчив Волинську духовну семінарію у Житомирі, факультет теології Київської духовної академії. Після 1920 року переїжджає до Кременця і працює педагогом. Отримує посаду викладача латині, грецької мови у Кременецькій духовній семінарії. Окрім викладання, активно вливався у виховну роботу семінарії. Після другої світової війни викладав на курсах для підготовки вчителів українську мову та літературу. Із відкриттям у 1946 році медучилища його запрошують на посаду викладача латині, згодом Лев Данилевич стає заступником директора.
У 1963 році помер, його поховали на Монастирському кладовищі, де для свого вчителя спорудили численні вдячні учні та вихованці прекрасний пам`ятник.
Михайло Кобрин почав свою викладацьку діяльність у Кременецькій духовній семінарії із часу її заснування. Він спеціалізувався на богословських дисциплінах, додатково займався перекладами богослужбової літератури, був визнаним поліглотом. Великі зусилля доклав Михайло Кобрин до розробки підручників для семінаристів. У 1936 році видав у Кременці свою працю «Існування Бога у світі». Після виходу на пенсію очолив Українську приватну гімназію, за що у 1939 році був арештований польською владою. Проте, після виходу із в`язниці Кобрин повертаєть в Україну до Львова, де і помирає у 1953 році.
Филимон Кульчинський був викладачем у семінарії української мови, літератури та гомілетики. Це відомий керівник гуртка українознавства при семінарії. Свої спогади про семінарію, тогочасну ситуацію вмістив у книзі «Дещо з життя волинського духовенства у першій чверті ХХ ст.».
Филимон Кульчицький народився у 1891 році у Луцькому повіті у священницькій сім`ї. Навчався у Кременецькій духовній школі, Київській духовній академії, яку закінчив із ступенем кандидата богослів`я. Спочатку своєї викладацької роботи працював у навчальних закладах Києва, Кам`янця-Подільського, Рівного, а з 1927 по 1939 рр. викладає у Кременецькій духовній семінарії. З початком Другої світової війни Филимон Кульчицький переїжджає із сім`єю до Німеччини, проте вже у 1941 році знову повертається на Волинь, стає активним дописувачем газети «Волинь», яку редагував Улас Самчук. Проте за його статті німецька поліція намагається заарештувати Ф.кульчицького, через що він знову виїжджає до Німеччини, де починає працювати в таборах для українців.
У 1948 році він стає священником у м.Аусбурзі. Згодом переїжджає до Канади до Вінніпегу, де отримав посаду професора теологічного відділу колегії св.Андрія.
У 1951 році Филимон Кульчицький їде і місією до Бразилії, де редагував часопис «Українська православна нива». Черех 12 років повертається до США до м.Трентон, в якому оримав прихід, тут починає свою роботу над підручником гомілетики.
Филимон Кульчицький своє перебування у Кременці відобразив у праці «З життя православної церкви на Волині під Польщею», яка вийшла у світ у Вінніпезі у 1964 році. Помер Филимон Кульчицький у 1977 році у місті Трентон.
Сергій Міляшкевич був випускником Харківського університету. У 1918 році очолив Українську гімназію ім.Стешенка у Кременці. Вже у 1931 році був призначений інспектором у Кременецьку духовну семінарію одночасно виконуючи функції директора гімназії.
Лука Скібінецький народився у 1887 році на Хмельниччині. Навчався у Шумську, після чого працював вчителем початкових шкіл. Закінчивши Дедеркальську вчительську семінарію отримує пропозицію залишитися на викладацькій роботі у тому ж навчальному закладі. Попрацювавши деякий час, він поступає у Вінницький учительський інститут на фізико-математичний факультет. Після закінчення інституту, отримує посаду викладача Української гімназії у Кременці. У 1930 році починає викладати хімію, фізику, природознавство у Кременецькій духовні семінарії, згодом викладає у єврейській школі у Кременці та середній школі №1. Лука Скібінецький став автором єдиного у місті природничо-фізичного міжшкільного кабінету, який обслуговував всі 7-ми річні школи Кременця. Із приходом у Кременець німецьких військ Лука Скібінецький виніс із шкільного приміщення обладнання хімічного, фізично-природничого кабінетів і сховав його, оскільки на той час у приміщенні школи стаціонували німецькі війська, за що у 1947 році отримав медаль «За доблестный труд у ВОВ 1941-1945». Після війни він став директором ЗОШ №1. Помер у 1967 році та похований на Туницькому цвинтарі.

Кременеччина туритстичнаНаціональний природній парк "Кременецькі гори"Кременецький ботанічний садМузей Юліуша Словацького